ЗАПИТАННЯ ДО МІНІСТРА ЛУЦЕНКА: Ви б теж поставили в один ряд Тараса Шевченка і… Адольфа Гітлера? Ваші підлеглі це роблять…

В Україні тривають події 1918-1920-х і… пізніших років. У тому сенсі, що боротьба проти української нації та її права на самовизначення на власній території не припинялася ніколи й ні на мить, а лишень набувала все нових та різноманітних форм.
Добре відомо, що сьогодні ця боротьба реалізується зокрема через українофобську діяльність численних громадських організацій та партій (комуністи, вітренківці, т. зв. «православні братства», регіонали тощо). Простіше кажучи – руками дітей та вихованців учорашніх інтервентів. Тих, чий «паровоз впєрьод лєтєл».
І це ніколи не було для нас дивиною. Але справжнім «хітом» та «відкриттям сезону» 2008–го стало приєднання до українофобської діяльності… нашого Міністерства внутрішніх справ. Бо саме під його дахом було створено й презентовано брошуру яскраво антиукраїнського характеру, та ще й призначену для поширення в якості керівництва до дії серед усіх служб та підрозділів МВС України!

«Ми дєті тєх, кто виступал // На бой с Цєнтральной Радой»

Цікаво, що саме ці слова, що їх винесено в підзаголовок, були в першій редакції (1918 р.) ревпісні «Наш паровоз». Лише в пізнішій редакції з’явилося «Ми дєті тєх, кто наступал на бєлиє отряди»… А отже, хвалькувато-розухабитсте «в руках у нас вінтовка» вочевидь народилася в дні боротьби червоно-російських інтервентів проти обраної українським народом влади. Зрозуміло, що внаслідок програшу українцями Визвольних змагань, дітей отих, хто колись «виступал на бой с Цєнтральной Радой», нині повно по всій Україні, зокрема і в МВС.
Наприкінці минулого року там було презентовано низку видань, підготованих за сприяння міністерства, «з аналізом злочинів, скоєних на ґрунті етнічної та расової нетерпимості».
Серед них і така: «Кобзін Д. О., Черноусов А. М. Нетолерантна діяльність та  організації в Україні. Результати соціологічного дослідження. Харків. 2008. Харківський інститут соціальних досліджень. Міністерство внутрішніх справ України.  За сприяння Канадського фонду підтримки місцевих ініціатив. (Canada Fund for Local Initiatives)».
Дивовижно, але проведене за сприяння МВС України «дослідження» про «нетолерантнтність» дивним чином  присвячено винятково «сучасному ультраправому рухові в Україні – його формам, методам та діючим особам». Ба більше! Гідні нащадки «паровозівців», по-перше, скинули до однієї купи з «ультраправими» чимало правих українських партій та організацій, зареєстрованих у країні згідно з Конституцією, а з іншого боку, геть зігнорували численні українофобські партії та організації, які діють в Україні і чиї інформджерела, зокрема сайти в Інтернеті, відкрито пропагують зневажливе ставлення до української нації, мови, культури, історії, розпалюючи ворожість до всього українського.
І при цьому автори розводяться про «національну ворожнечу», «нетолерантну діяльність» та ще й видають якісь пропозиції щодо «протидії поширенню расизму та ксенофобії в Україні»! Дивно…
Цілеспрямоване нехтування авторами брошури огляду українофобської діяльності, тобто діяльності і пропаганди, спрямованої проти корінної і титульної нації, спотворює саму сутність дослідження, оскільки українофобія – не просто одна зі складових ксенофобії в Україні. Ця складова – найпоширеніша! Адже кількість саме українофобських акцій (у Криму, Донецьку, Харкові, навіть у Києві) значно переважає у нас рівень агресії на расовому ґрунті проти чорношкірих чи вихідців із Азії. Але це не береться до уваги і не фіксується шановними «правозахисниками» у погонах.
У брошурі, яку тепер збираються видати (!) під егідою МВС, в ролі «підозрілих» названо вебсайти «Народний оглядач», «Хвиля української музики», сайти Всеукраїнського об’єднання «Свобода», УНА-УНСО та інших громадських об’єднань, зареєстрованих в Україні згідно з чинним законодавством.
Автори валять до купи на голови малоосвічених міліціянтів такі далеко не тотожні ідеології та поняття як «націоналізм», «націонал-соціалізм» та «нацизм» – з очевидним наміром негативно зорієнтувати працівників міліції щодо правого (тобто, українського національного) руху.
Водночас, як справедливо зазначив у зверненні до міністра Юрія Луценка народний депутат, член Громадської ради при МВС Олесь Доній, авторам «дослідження», «занепокоєним» існуванням в Україні «організацій, які використовують патріотичну риторику, таких як ВО «Свобода», УНА-УНСО, «Тризуб», Українська партія, ОУН (р), ОУН (б)», слід би передусім звернути увагу на той факт, що «для багатьох працівників органів внутрішніх справ проблематичним є володіння державною мовою бодай у межах шкільної програми».

«Ми в нєдрах нашіх мастєрскіх // Куьом, строгаєм, рубім, // Нє покладая рук своіх…»

Варто лишень поглянути на зміст брошури, щоб зрозуміти заздалегідь сплановану її антиукраїнську спрямованість.
Вже перший розділ – «Нетолерантність в українському Інтернет-просторі» – демонструє наміри авторів, адже геть ігнорує численні вебсайти антиукраїнського характеру. Натомість «паровозники» обрали для «вивчення» 50 сайтів, автори та відвідувачі яких «у тій чи іншій мірі заявляють про свою близькість до правих ідей».
«Дослідників» занепокоїло як ідеологічне спрямування багатьох вебсайтів (програмний зміст), так і просто окремі тези. Тож, «дєті тєх, кто виступал на бой с Цєнтральной Радой» з тривогою вчитуються в рядки про «розвиток української нації як титульної в Україні», про «консолідуючу роль церкви в суспільстві», «визнання Голодомору», «пріоритетні квоти українців у владі», «обов’язкову вимогу, щоби державні службовці були носіями національної ідеї», «повернення інформації про національність до паспорту», про «розвиток української мови»…
Залишається тільки запитати: а що тут поганого? То більше кримінального?..
«Дослідників» непокоїть, що для сайтів, які пропагують ідеї націоналізму, «об’єктами ненависті часто є росіяни (на них покладається відповідальність за Голодомор, знищення української культури, протистояння відродженню української нації, державності, перекручування історії) та євреї (як мотив ненависті – конкуренція з українцями на їхній землі, непряме відношення до Голодомору, ігнорування інтересів українців, паразитування, захоплення ресурсів».
Зазначимо, що на перераховані авторами якості й «мотиви» з другої половини тези вказували свого часу Вольтер, Бальзак і багато інших, не менш світлих умів Європи. То чи не збирається МВС випустити окрему брошуру й про їхню «нетолерантність» та «ксенофобію»?
Взагалі ж, будь-який «жираф» вам скаже, що інтервенція – вона «і в Африці» інтервенція, паразитування (шинки, міняли, відсотки) – воно «і в Африці» паразитування (самі ж ліві «паровозники» завжди стверджували, що посередник – це паразит), а захоплення ресурсів – воно «і в Африці» захоплення (уточнимо, не боячись бути звинуваченими у «ксенофобії»: захоплення українських ресурсів здебільшого особами неукраїнського етнічного походження).
А ось типовий зразок пропагандистського «вінегрету» – асоціативний ряд, що покликаний вибудувати своєрідний хід думок для дебілів, за яких автори з Харківського інституту соціальних досліджень очевидно мають наших рядових міліціянтів.
Характеризуючи зміст бібліотек досліджуваних сайтів, автори констатують, що він є «досить різноманітний і містить у собі:
– художню літературу, поезію (наприклад, вірші Т. Шевченко, розповіді К. Гамсуна, Е. По, Г. Гессе, … вірші націоналістичного або відверто фашистського змісту);
– філософські твори (здебільшого Ф. Ніцше);
– роботи з націоналізму (М. Сциборський, С. Бандера, Мирон – Орлик, роботи з назвою типу «Клич крові», «Російський хижак», «Нордична ідея», «Ідея України»);
– історія (праці, присвячені козацтву, Другій Світовій війні);
– картини (А. Гітлера, В. Васильєва, Т. Шевченка);
– звукові файли із записами різних національно орієнтованих рок-груп, етно-груп («Кому Вниз», «Нахтінгейл», «Сокира Перуна)»…
Мабуть, не варто продовжувати, бо й так зрозуміло, що головна мета брошури, створеної за сприяння МВС України – ототожнити ненависного «паровозникам» Тараса Шевченка з Адольфом Гітлером, а українських націоналістів (тобто, тих, у кого на відміну від дуже і дуже багатьох наших співгромадян якраз усе нормально з головою) – з фашистами і нацистами.
Зауважимо однак, що в сьогоднішній Німеччині Фрідріха Ніцше не вважають «провісником і батьком фашизму» (див. відповідні док. фільми на телеканалі DW).
Що ж до рок-групи «готського напряму» «Кому Вниз», то це – сила. А силу, як відомо, бояться. Правду, ясна річ, теж (скажімо, покладений на музику «Суботів» про «москаля, що наші могили розриває, не своє шукає»).

«Наш паровоз ми пустім в ход, // Такой, какой нам нужно»

І «пустили»…
Хоча автори і змушені визнати, що «звеличення «білої раси» є каменем спотикання у відносинах між «скінами» та націоналістами («останні займають значно толерантніші позиції з багатьох питань і не схвалюють радикальних дій скінівських мобів»), вони все одно, говорячи про пресловуту «нетолерантність», по суті скидають до однієї купи український націоналізм (тобто визвольний рух) і  рух скінхедівський (значною мірою расистський), що прийшов до нас із Росії, де його столицею вважається «культурна колиска» – Санкт-Петербург.
До речі, про ідеологічні уподобання авторів брошури свідчить хоча б той факт, що про Росію вони говорять у площині «зростаючого патріотизму» (світ, однак, говорить у термінах  «зростаючого націоналізму»), в той час як аналогічне українське явище у них прямо чи закамуфльовано подається як «нетолерантність» чи «ксенофобія». Іншими словами – те, що можуть дозволити собі етнічні росіяни в РФ в плані «патріотизму», не можуть дозволити собі етнічні українці в Україні.
Тож не дивно, що нібито і досліджуючи явище «національної нетерпимості», автори тотально замовчують нетерпимість лівих партій та організацій щодо національних прав українців, зокрема нашого права на державно-домінуюче функціонування і розвиток української мови на всій території країни. Не кажучи вже про атмосферу ідеологічного терору проти всього українського в Криму чи на Донеччині.
Їх взагалі не цікавить нетолерантність лівих проросійських партій (а в Україні «проросійське» апріорі означає «антиукраїнське» – просто за Лєніним: «не буває непартійної літератури»).
Значно більше «паровозників» і дослідників нетолерантності цікавить «Український націоналізм» (окремий підрозділ) і зокрема організації: УНА – УНСО, КУН, МНК, ВО «Свобода», СПАС, «Тризуб», «Бандерівець».
Добре, хоч визнали, що «неможливо заперечувати провідну роль українського націоналізму в багатьох подіях, що визначили історію України кінця ХХ – початку ХХІ ст.», і той факт, що «активісти націоналізму були провідною і найбільш діючою силою в багатьох доленосних для країни акціях 1991 – 2004 р..».
А також і те, що на Конгресі націоналістичних партій і рухів рік тому низка правих партій оголосила про співробітництво, не допустивши до своїх рядів «сумнівні організації, проплачені тими, кому вигідно показати «звіряче обличчя українського націоналізму» (за висловом голови київського відділення УНА-УНСО Ігоря Мазура).

«В руках у нас вінтовка»…

Окремий підрозділ («Організований націонал-соціалізм») присвячено організаціям, вагому частину програм яких становлять ідеї расової переваги.
Як було зазначено вище, правий український рух не поділяє таких ідей, але навіть тут до авторів «дослідження» є запитання.
Згадуючи, приміром, радикальну організацію «Патріот України», як «найбільш серйозну організацію в цьому колі, що має політичні амбіції і претендує на політичну легалізацію», автори безапеляційно стверджують, що проект її програми, «як і будь-яка передвиборна програма більшості політичних партій – це досить утопічний набір ідеальних уявлень про суспільство».
Забавно, але «утопічними» освічені «дослідники»  називають речі, переважна більшість яких давно втілена в життя у Швеції, Норвегії, Англії, тій самій Канаді, звідки вони отримали грант на свою псевдосоціологічну алхімію.
Адже серед т. зв. «утопічних ідей» – «підтримка дрібного та середнього підприємництва», «захист усіма можливими засобами національного товаровиробника», «фінансове забезпечення кредитування села», «впровадження фіксованих не спекулятивних цін на сільськогосподарську продукцію», «грошові компенсації українському населенню в процесі опанування українською мовою», «заборона ввезення на територію України будь-яких шкідливих речовин та трансгенних продуктів», «безкоштовна медицина», «пропаганда та державна підтримка здорового способу життя громадян»…
Та головне в тім, що судити-міркувати про «екстремістів» чи «ультраправих» може хто завгодно, але тільки не «дєті тєх, кто виступал на бой с Центральной Радой». Бо за суттю людиноненависницької більшовистської ідеології своїх колишніх вождів, яка проголошувала поза законом цілі верстви населення за соціальною ознакою («кулаки», інтелігенція, військовики-офіцери), прирікаючи їх на фізичне знищення, «паровозники» нічим принципово не відрізняються від нацистів, які знищували людей за расовою чи етнічною ознакою.
Про небезпеку «натхнення ідеологією Третього Рейху» автори брошури гучно говорять. Але про небезпеку натхнення ідеями есесерівського-рейху скромно мовчать…
Коли читаєш про їхні рекомендації «створити в структурі МВС України окремий підрозділ, який би спеціалізувався виключно на розкритті злочинів, вчинених на ґрунті ненависті», та «вдосконалити процедуру реєстрації та обліку інформації про злочини, вчинені на ґрунті ненависті», думаєш собі: чому МВС досі не зареєструвало і відповідним чином не відреагувало на звіряче, до крові, побиття учасника проукраїнської акції в Одесі минулого року, відеоматеріал якої доступний в Інтернеті за адресою  http://www.youtube.com/watch?v=Mn5XvXfMJt0 (Депутат Марков б`є демонстрантів) , а обговорення на сайті “Майдан”:  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1235148216 (Дивись, Луценко, дивись) ?
Будь-хто може тут побачити, що робить місцевий депутат-вітренківець од “Родіни”, і що робить міліція, яка стоїть поруч і потурає звірству нападників. А по завершенні “справи”, коли людина, лежачи на асфальті, стікає кров’ю, ще й ручкається з ними.
Відбувається все це сьогодні і в Україні. Але інформації про цих людей і про ці партії чомусь нема в реєстрі «дослідників» нетолерантності під егідою МВС…
То коли розпочнеться службове розслідування за фактом нападу на мирну акцію в Одесі?
Вважаємо цю публікацію запитом до міністра внутрішніх справ Юрія Луценка щодо необхідності розслідувати і притягти до відповідальності нападників, а також розслідувати дії одеської міліції, що потурала звірячому побиттю людини лише за те, що та виступала проти спорудження певного пам’ятника на території міста.
Авторам же брошури «Нетолерантна діяльність та  організації в Україні» можна сказати одне: оце жахливе відео, що обійшло всю країну, свідчить лише про те, що «виробляти елементи протидії організованій ксенофобії в Україні» слід починати з розробки ефективних механізмів недопущення антиукраїнських дій та акцій, спрямованих проти титульної нації на її території.

Народна газета, лютий 2009 р.

Posted in ВИБРАНЕ, СТАТТІ | Tagged , , , , , , , | Leave a comment

ВТОМИВСЯ БУТИ “ШІСТКОЮ”. Отже, Тарас Чорновіл іде в “науку”?.. Але ж там уже є Литвин… В “політологію”? – Гадається, там і Малінковича досить…

В останні кілька тижнів, що минули з часу помпезної декларації Тараса Чорновола назавжди піти з політики, він роздав чимало інтерв’ю для охочих поживитися з його відвертості… Ми далекі від того, аби длубатися в цих «одкровеннях» за принципом – що більше людина говорить, то ймовірніше, що скаже якусь дурницю.

І без того чимало речей давно були очевидними. Адже Тарас Чорновіл – яскравий зразок людини (на політика не витягнув), що в своїй діяльності керується насамперед власними амбіціями.

«Не бандерівець»

Тарас Чорновіл – демократ. І не любить поклонятися символам. Тому і роль Степана Бандери у Визвольному Русі категорично заперечує, протиставляючи йому Романа Шухевича. Нічого не маючи проти постаті легендарного генерала, завважимо добре відому у психології річ: людина незрідка категорично не сприймає те, чого бракує їй самій.

На відміну від «перекинчика» Тараса, Степан Бандера не «прославився» дивовижними зигзагами чи політичними кульбітами. Розпочавши в одній політичній силі, він в ній і закінчив – і лідером і символом (непідкупності зокрема).

Тарас спочатку мігрував у межах ідейно споріднених сил, помінявши в парламенті кілька фракцій – НРУ, ПРП “Реформи-Конгрес”, “Наша Україна”. Після розриву з останньою в березні 2004-го його перехід до депутатської групи “Центр” став лише прелюдією до дивовижного політкульбіту. В грудні 2004-го Т. Чорновіл, обраний до парламенту за списками «Нашої України», увійшов до фракції “Регіони України”, ставши довіреною особою Януковича на переголосуванні другого туру президентських виборів. Очоливши передвиборчий штаб офіційного наступника Кучми (схваленого Путіним), тоді і відтоді він робив чимало, щоб це спадкоємство дезавуювати, а натомість записати в «спадкоємці» Леоніда Кучми Віктора Ющенка.

До речі, ніякого такого конфлікту на “ідейному ґрунті” з керівництвом НУ і особисто Ющенком у Чорновола-сина на межі 2003-2004 рр. не було. Була образа амбітної молодої людини за те, що йому, сину «видатного українського діяча» В’ячеслава Чорновола було відмовлено в прямому доступі до «тіла» лідера НУ Ющенка (кажуть, що навіть Роман Безсмертний, тодішня людина №2 в структурі НУ, не завжди приймав Тараса Чорновола за першою вимогою). Для амбітного Тараса, який до того встиг побувати в статусі радника голови НРУ В. Чорновола, керівника агітвідділу НРУ і шеф-редактора газети «Час-Тайм», а також активного члена антикучмівських акцій, це було неприйнятно й образливо.

Що робить ображена дівчина, обранець якої відхиляє її кохання? – Доволі часто вона блискавично одружується з іншим, нехай і не коханим, але «на зло» тому, хто нею знехтував. Щоправда, потім їй доводиться постійно переконувати інших, а насамперед себе, що швидкоспечений шлюб – щасливий… Ви звернули увагу, як часто Тарас Чорновіл наголошує та тому, що «не шкодує» про перехід до ПР і підтримку ним Януковича? – Оце і є психологічне свідчення справжньої природи того «шлюбу» 2004 року Т. Чорновола з «регіоналами». Передусім помститися Ющенкові.

І хоча до ВР V скликання він пройшов під № 4 виборчого списку ПР, а на дострокових виборах-2007 навіть під № 3, відіграючи роль колоритної «української вітрини», його так і не допустили туди, де ухвалюються ключові партійні рішення, відводячи йому роль ефектної, але «шістки». Саме від цієї ролі і втомився Тарас, а не від якоїсь там «брехні». Бо в брехню-пропаганду Партії регіонів він особисто зробив чималий внесок.

До речі, в дні свого розриву з «НУ» у коментарі “Поступу” Т. Чорновіл наголосив, що не збирається вступати до жодної іншої парламентської фракції. «Хочу починати готувати нову політичну силу та нову політичну платформу на парламентські вибори 2006 року», – сказав він. Що було далі, відомо…

Не атлантист, але «європеєць»

«Більшість українців проти НАТО. І ми там не будемо. А Ющенко тягне туди нашу державу», – дратується Т. Чорновіл. «Без референдуму Україна ніколи не стане членом НАТО. Все. На цьому крапка», – лементує він.

До того ж майбутній «політолог» стверджує: «НАТО вичерпала свою функцію». Показово, але так само (крім Чорновола) вважають і Путін з Медведєвим… «Рано чи пізно зростатимуть європейські структури безпеки», – повчає нас Тарас. Хтозна-хтозна… Для когось може й рано, а для когось пізно… Добре відомо, що нинішня безпека Євросоюзу спирається насамперед на НАТО. Тож, замість «мочити» перспективи української безпеки, спрямував би свої таланти говоруна-демагога на її підтримку. Але Тарас на іншій «службі», і строк «солдату» іде за інше.

Взагалі, найлегше прийняти точку зору більшості – і паразитувати на необізнаності співгромадян. «НАТО стала, на жаль, дратівливим фактором », – констатує Тарас Чорновіл. А ми додамо: коли в людини занадто дратівлива вдача, чимало речей стають для неї дратівливими.

Інформатор «їхніх величностей»

Міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер попередив, що наступними цілями для Росії після грузинських сепаратистських республік Південної Осетії та Абхазії стануть Україна і Молдова. Показово, що на сполох б’є іноземець, якому за логікою Україна мала б бути байдужою.

Водночас нашого Т. Чорновола хвилює зовсім інше, а саме – можливі «провокації України щодо Чорноморського флоту Росії в Криму», які «можуть викликати збройні дії з боку Росії». Які саме «провокації»? Скажімо, «спроби української влади силою захопити маяки, якими користується ЧФ у Криму» («патріот» і «демократ» забув додати, що користується незаконно, а рішення наших судів про передачу маяків впродовж багатьох років ігнорує)… Або ж, якщо бідолашним російським кораблям перекриють вихід із Севастопольської бухти силами «Гетьмана Сагайдачного» і малотоннажних кораблів, то «вони (росіяни, – О. Р.) будуть стріляти», – репетує пацифіст. Йому вторить Міністр внутрішніх справ і симпатик Тимошенко Юрій Луценко, який також «стурбований» можливістю проведення в Криму «провокацій, спрямованих проти Чорноморського флоту Росії».

«Демократ» і «комсомолець» – що може бути символічнішим у контексті нашої новітньої історії! Лише вдумайтесь: Чорновола й Луценка турбує не те, що російські війська нахабно й без попередження використали нашу територію для війни проти третьої (до того ж дружньої нам) держави, задіявши кораблі з українською «пропискою» для блокування порту Поті, висадки десанту, створення окупаційних блокпостів на грузинському узбережжі, а те, що Ющенко дав зрозуміти про намір ЗС України протидіяти цьому в майбутньому шляхом блокування виходу кораблів ЧФ із Севастополя. Що це цілком реально технічно, потвердив навіть новоспечений опонент Президента екс-міністр оборони Анатолій Гриценко.

Виходить, що завтра путінські «орли» виступлять з українського порту блокувати узбережжя ще якоїсь країни, а Київ має спокійно споглядати?! Отже, недопущення бойових дій з території України проти третьої держави – це «провокація». І «провокацій української влади» проти ЧФ слід очікувати «вже найближчим часом», – інформував Путіна з Медведєвим наш «Павлік Морозов», ніби в тих своїх розвідників у Генштабі ЗСУ нема. Що ж, можливо, коли-небудь у підручниках історії напишуть, що Тарас Чорновіл відвернув Третю світову…

Чи «батькозапроданець»?

Посмертне «Герой України» мало що прояснить в особистості В’ячеслава Чорновола – наскільки яскравій, настільки й суперечливій. Діапазон суджень про одного з лідерів НРУ настільки широкий, що сягає від «він подарував Україні незалежність» до «де Чорновіл – там скандал».

З одного боку, «він мріяв про створення союзу правих сил і про те, щоб не було розколу Народного Руху», – каже нинішній керівник НРУ Борис Тарасюк. З іншого, чимало учасників тих подій саме В. Чорновола вважають першопричиною розколу НРУ при спробі трансформувати цю громадську організацію в партію «під себе». Назагал, коли людина гине, на її адресу уникають критичних висловлювань – «про померлих або добре, або нічого». Але це ажніяк не стосується політиків. Інколи один невеличкий епізод може стати вельми промовистим (щодо оточення В. Чорновола)…

На початку 1990-х на одній із прес-конференцій кореспондентом «НГ» було поставлено два запитання тодішньому Генпрокурору Шишкіну: «Чи збирається українська влада якось реагувати на брутально-образливу лайку російської преси на адресу Президента України Л. Кравчука?» і «Чи буде порушено питання щодо видачі Російською Федерацією Україні організатора вбивства Степана Бандери генерала на пенсії Судоплатова?»

«Це тільки «Народна газета» може ставити такі запитання», – стиха, але голосом, повним зневаги й насмішки мовив позаду мене рухівський активіст. (Довідка: з 1990 року центральним друкованим органом НРУ була “Народна газета”, з 1994 року – газета “Рада”, з 1995 – часопис “Час-Time”). …Мотиви, з яких більшість рухівців не пристала на пропозицію Кравчука взяти участь у творенні Української держави, посівши певні посади у владі, були різні. Хтось не бажав слугувати «національним фасадом» владі, де заправляла колишня компартійна номенклатура, хтось просто побоявся, а хтось вирішив, що бути в опозиції простіше.

Та, хоч би як там було, а то були дні, коли частина суспільства вчилася бути громадянами і, незалежно від компартійного минулого Кравчука, ставала на його бік – не як особи, а як репрезентанта України – в складних стосунках із Кремлем. Для інших президент залишався передусім «комунякою», якого слід було «ковбасити» завжди і всюди – з позиції «класової боротьби». З позиції люмпена і з домінуючою ідеєю боротьби проти «старшини».

Не дивно, що Тарас Чорновіл не любить націоналістів. Бо націоналістом ніколи не був його батько, за що неодноразово критикувався правими. В’ячеслав Максимович був радше соціал-, аніж націонал-демократом. А ідеї «загальної демократії» для нього були ближчими за ідею побудови національної держави. Тому не таким уже й гротеском звучать слова Чорновала-сина: «Януковича я не зраджу…Його програмні принципи багато в чому продовжують ідеї мого батька…»

Справді, його батько вперше озвучив катастрофічну для України ідею федералізму і зорганізував Галицьку Асамблею – депутатське зібрання західноукраїнських областей, яке, однак, не лише засвідчило антикомуністичний потенціал України, але й стало першим прикладом протиставлення однієї частини країни Україні в цілому. Головував на Асамблеї, ясна річ, В’ячеслав Максимович.

В 1990-ті «НГ» критикувала В. Чорновола за його запопадливість перед одеським мером Едуардом Гурвіцем щодо святкування 200 років «заснування» Одеси (хоча з історії добре відомо, що до Єкатєріни тут «заправляв» Вітовт, відомо і про Хаджибей, і про Коцюбіїв). На карикатуру в «НГ» В. Чорновіл образився, до речі, називаючи в приватних розмовах «Народну газету» «надто націоналістичною»… Ми теж образилися з відвертого лакейства провідника рухівців перед партійним спонсором Гурвіцем. До того ж ми ніколи не вважали, що «не прогинатися» в гуманітарній війні з фальсифікаторами і крадіями нашої історії є «занадто націоналістичним».

…Між іншим, той рухівський активіст (із прізвищем, дуже схожим на прізвище свого покійного лідера), що сичав тоді у мене за спиною, нині сидить у ВР від НРУ, яка на чолі з ображеним (що про нього «забули») Б. Тарасюком подрейфувала до бютівців. До тих самих «патріотів», які, в очікуванні на президентські вибори і ласку Путіна для своєї лідерки, сьогодні всіляко уникають чіткої позиції з низки принципових національних питань.

Цікаво, що Чорновіл-син ось уже чотири роки люто поборює Ющенка, тавруючи його як «учня Кучми». З іншого боку, у фільмі телешоу «Великі Українці» про покійного лідера НРУ, на думку публіциста Сергія Руденка геть забули згадати про «загравання з Кучмою В’ячеслава Чорновола, що робить стрічку далеко не повною».

Відтак я не став би так категорично казати про «батькозапроданця», як Тараса незрідка називають на Галичині. Просто з його батька дехто поспішно заходився ліпити такого собі українського «Леніна», щоб стригти з цього політичні дивіденди. Насамперед ті, кому дісталася в спадок абревіатура «НРУ».

Насправді ж Тарас багато в чому схожий на свого батька – насамперед власним «Я» і амбіціями.

Нехай для когось це прозвучить святотатством, але будьмо відвертими – не просто спрогнозувати, де був би і що робив би сьогодні В’ячеслав Максимович, коли б залишився живим. Надто, якщо подивитися, де нині Лавринович (близький в минулому до В. Чорновола), Сергій Головатий, син Тарас… Не виключено, що в компанії з Тимошенко. Можливо, викривав би «провокації» Ющенка проти ЧФ у Севастополі.

Тож і справді, не треба ліпити ідолів – ані з Бандери, ані з Чорновола-батька.

І пішов «солдат» на війну. Особисту.

«Ющенко в найбрутальніший спосіб вкрав у Януковича перемогу на президентських виборах»… І це каже довірена особа кандидата, команда якого задіяла все можливе й неможливе для фальсифікації другого туру виборів включно з використанням «підпільного» сервера.

«Яєчна справа» назавжди залишиться еталоном неперевершеної брехні новонаверненого «регіонала». І він ще неодноразово вигадуватиме і різноманітні «тверді предмети», і нібито «телемонтаж» «5 каналу», з якого ці «предмети» повирізали, в намаганні змити з себе тавро брехуна. Але ж знімав не лише «5 канал», і летіло таки яйце. Натомість Тарас зробив усе можливе, аби представити своїх земляків-галичан в очах Сходу України жорстокими зарізяками, що ледь не вбили бідного Віктора Федоровича…

Тотальне неприйняття всього, що пов’язано з ненависним йому Ющенком (попри те, що Майдан є самодостатньою цінністю для співгромадян Т. Чорновола і досвідом для нації в цілому), призводить до смішного. У своїй дріб’язковій мстивості в ефірі Радіо «Свобода» невдаха-керівник штабу Януковича, запінившись, доводить: «Ви можете порахувати метри і кількість людей, які там стояли. Там було лише 25 тисяч чоловік».

Ніби спеціально для Т. Чорновола вже за кілька місяців 330 світових телеканалів покажуть сюжети про виступ на Майдані Пола Маккартні, даючи цифру в 350 тисяч. І додадуть: якби не жахлива злива, Майдан і прилеглі ділянки вмістили б понад півмільйона слухачів.

Але історія стосунків Т. Чорновола і В. Ющенка почалася раніше… З інтерв’ю українофобному сайту «Єдиное Отечество» (Тарас має в активі і таке): «В 1999-ом Ющенко смертельно боялся любых выходов в большую политику. Я помню, мой отец его агитировал в начале 1999-го, буквально за месяц-два до своей гибели, чтобы тот пошел на президентские выборы. Но Ющенко наотрез отказался: он просто тупо боялся. Тогда отец, когда вышел от него, сказал вот эту фразу: «ни рыба, ни мясо»… Его давно толкали на президентскую кампанию – тот же Пензенник, мой отец и многие другие. Но он просто побоялся».

Дивно, але водночас і в тому ж інтерв’ю Тарас визнає: «все понимали, что в 1999-м выдвинуть Ющенко будет весьма проблематично… по крайней мере, тогда никто не рассчитывал на его победу». То на що ж розраховували «толкатєлі»? – Підлатати іменем «перспективного» політика рейтинг власної організації. «Перспективний» не погодився і, як на мене, мав цілковиту рацію. Його й пізніше, в 2004-му, підштовхували виступити опонентом наступника Кучми Януковича задовго до оголошення президентської кампанії – і надто рано підставитися під вогонь контрольованого Медведчуком арсеналу ЗМІ, а отже просто «спалити» себе. Таку пораду могли давати або безграмотні політтехнологи, або нетерплячі «революціонери», або провокатори.

Відомо, що в 2001-му, під час акції «Україна без Кучми» Ющенко поставив свій підпис під «листом трьох» (президент, спікер, прем’єр), у якому учасників акції названо «фашистами». За що отримав публічного листа з осудом від А. Матвієнка, Т. Стецьківа та інших. Щоправда, І. Плющ зауважив, що це слово вписав пізніше в заяву керівник президентської адміністрації Литвин, який наразі мовчить…

З «фашизмом» тут, ясна річ, перебір, але… ніби за іронією долі цікаво таки простежити політичну мімікрію й мутацію декого з тодішніх «полум’яних» (зокрема Корчинського, Чорновола-молодшого, Луценка…)

«Мухи» і «фізрозчин»

Посаду Чорновола чи Герман у ПР, як відомо, називають англійським словом «фронтмен» (той, хто з добре підвішеним язиком озвучує партійні ідеї і творить партійний імідж), або простіше – «говорящіє голови».

«Головою, що говорить» неможливо стати – нею треба народитися і володіти природними здібностями трибуна, невпинного балакуна і демагога в одній особі. Посада вимагає швидкості розуму і язика, володіння стандартними прийомами ведення дискусії, зокрема й такими некоректними як ухиляння від відповіді на незручне запитання чи підміна однієї теми іншою. До особистих якостей Чорновола-молодшого також можна додати дратівливість, зарядженість на негатив і критиканство як спосіб існування, позаяк саме в цьому напрямку працює його система мислення та обробки інформації. І, звичайно ж, самолюбування, паталогічна потреба бути на видноті і на «вершині» історичних подій.

Одне слово, «голова, що говорить» – це як «голова професора Доуеля»: відріж її та постав на фізрозчин – а вона все одно базікатиме. «Говорунячі голови» – потворна прикмета нашого часу і «розвиненої демократії». В кулуарах ВР і на телеканалах ці «голови» піаряться, а ми, журналісти, їх обслуговуємо. І злітаємося як ті мухи на фізрозчин – послухати, що скажуть «доуелі»… Вони – як ті упирі, що харчуються нашою кров’ю. А «кров» – це наша реакція на них, готовність дивитися й слухати їхні нескінченні вистави, що кочують із каналу на канал. Приберіть цю увагу – і вони здуються неначе проколота кулька Вінні Пуха.

Сумно, але професія журналістів часто-густо нагадує професію повій. Бо, замість підійти десь у кулуарах до того ж Тараса і відверто сказати йому – «Який же ти ганд…н!» (Леся Ставицька, Українська мова без табу, НАНУ, 2008, стор. 139), ми заглядаємо «фронтменам» в рота і вмикаємо диктофони в гонитві за «жиром» і «сенсацією». «Сенсацією», якої часто нема.

«Етіх днєй нє смолкнєт слава…»

Т. Чорновіл невпинно стверджував, що Донецьк – не Азія і не Росія (ніби ми в цьому сумнівалися), а В. Янукович – лідер, здатний об’єднати націю. Ми поважаємо Донецьк і донеччан, вболіваємо за «Шахтар», але… Любити людей – не означає любити радянську брехню, вмонтовану в їхній розум і душі. Що зробив особисто Тарас, син видатного «антисовєтчика» В’ячеслава Чорновола для десовєтизації Донецького краю силами Партії регіонів, де він стільки років розкошував під № 4 і № 3 ? Може, сприяв українським школам чи дитсадкам? Чи зупиняв антиконституційні антиукраїнські постанови облрад східних областей? Та ні. Це робив через суди його особистий ворог – Президент.

«Лучше всего я чувствовал себя в «регионах» в 2005-м году. Шикарно просто!.. Вспоминаю, как мы дискутировали, как все вместе принимали решения. В итоге, после провала 2004-го, совершили такой рывок на выборах 2006-го! Неплохо, значит, работали…» (з інтерв’ю Т. Чорновола «Обозревателю»)

Справді, «шикарно»… Згодом зірвали планові навчання Сі-Бріз у Криму, об’єднавшись із біснуватою Вітренко з метою «пресечь военную интервенцию на территорию Украины» (Кушнарьов), розпочали мовний «парад суверенітетів» у намаганні зробити російську державною в регіонах в обхід Конституції. Соратник Чорновола Кушнарьов у тандемі з гуру «регіоналів» Затуліним активно розкручував тему «федералізму» з погрозами, що Україна «может расколоться на два государства».

А від Тараса ми в цей час чули мантри: «Янукович – загальнонаціональний лідер, а Партія регіонів працює для всієї держави…» В 2005-му він боронить «хазяїна», переконуючи, що ніяких грошей з бюджету на особняк Януковича не виділялося: «Це абсолютна брехня… все законно». Але в 2007-му трапилося навіть жахливіше. Згідно з розслідуванням «Оглядача», державну резиденцію «Міжгір’я» (де жили Хрущов і Щербицький) Янукович просто «приватизував» власним рішенням прем’єра перед достроковими виборами 2007 року. Відтак держава втратила 73 одиниці нерухомого майна і 138 га ціною щонайменше 200 млн. доларів. Все це тепер записано на фірму «Медінвесттрейд», працівники якої – клерки центрального офісу “Партії регіонів” в кінотеатрі «Зоряному».

Від «борця за справедливість» Тараса Чорновола ми чомусь не чули адекватної реакції на крадіжки його однопартійцем Табачником із Львівського музею історичних документів, які згодом роздаровував од власного імені кумир Тараса Янукович. Це Борис Колєсніков, ображений за виключення з партії Богатирьової, зауважив, що виключати треба було не її, а Табачника – «дешевого клоуна и музейного вора». «Казнокрад… Что он вообще делать умеет, кроме как книжки и картины из, и так небогатых, украинских музеев тырить?» Все це, за логікою, мав би сказати наш «принциповий» Тарас, як і те, що його однопартієць Д. Табачник із зарплатою лише держслужбовця володіє маєтком у Конча-Заспі з найдорожчою в Україні землею, де на ділянці в гектар біля самісінького Дніпра розташувалися парк і три будинки під охороною – Табачника, його брата і батька. Але такі «дрібниці» Т. Чорновола не цікавлять… Адже до ПР він ішов провадити власну війну.

«Прозріння»

“У нас політика достатньо цинічна, я цього не вмію робити», – стверджує цнотливий Тарас. Та невже?!. Був час, коли він за дорученням партії обслуговував ідею коаліції ПР з НУ, і йому, напевно, приємно було б позбутися в такий спосіб тавра «перекидька», замінивши його на звання політичного «першопрохідця»…

Був час, коли їм із Герман було доручено щосили публічно «мочити» Президента, а в цей час верхівка ПР (Колєсніков, Богатирьова) навпаки шукала порозуміння з Секретаріатом… Він малював себе значущою фігурою в ПР, але лідери розглядали його здебільшого як пропагандиста, де «голова-говорун» має виконувати найбруднішу «словесну» роботу. Напередодні перших дострокових виборів Тарас просто біситься, що однопартійці не пристають на його пропозицію розпочати імпічмент Президента. Але «український Берлусконі» Ахметов, якого так вихваляв Чорновіл, не захотів конфліктувати з Ющенком і дати гроші на акції протесту.

І, нарешті, останні події, на які в Тараса було стільки сподівань! – Коаліція ПР і БЮТ. Терпляче чекав… «Могу вас заверить: вероятность такой коалиции очень велика. Но сейчас мы не ведем переговоры, потому что БЮТу надо дать возможность официально выйти из прежней коалиции», – казав Тарас.

Але Секретаріат нейтралізував можливий союз ПР-БЮТ через групу Фірташа-Бойка в ПР – і це сказило Чорновола. Адже за планом ПР-БЮТ Януковича вже готували на президентство (з дещо «урізаними» повноваженнями), Тимошенко залишали прем’єрство, ішли на участь ПР в уряді та – головна мрія Чорновола! – «устранение известного деструктивного фактора», тобто Президента. «Была бы стабильная власть», – сумно позіхає Тарас… Це правда, принаймні ніхто б не пропонував суспільству «дратівливі» для Чорновола теми.

Але не так сталося як гадалося – і тепер Тарас залишає ПР, яка, за його словами, «по суті, лягла під президентські структури… Я хочу вийти з партії і не займатися брудними інтрижками, в які загралися в Партії регіонів».

«Інтрижки»… Наш «принциповий» нікуди не виходив і сприймав гуманітарну політику українофоба Табачника, наступ на державну мову, зорганізований «регіоналами», внесення ними до проекту Конституції російської як другої державної і паплюження його колегами Визвольного руху. Все це його влаштовувало. А тут «душа» не витримала! Це ж треба, стільки боротися проти НУ і поливати брудом Президента, а ПР відмовляється від такого спокусливого союзу з БЮТ, аби «замочити» Ющенка на віки вічні! Відтак, залишаючи «регіоналів», Тарас Чорновіл визнав, що йшов до ПР провадити особисту війну проти Ющенка. Україна, справедливість, демократія та інші високі слова тут ні до чого.

За іронією долі, в 2004-му він казав, що «з людьми з «Нашої України» йому не по дорозі», що синьо-білі «відповідають його баченню, якими повинні бути політики, вони кваліфіковані та не зраджують своїм принципам». А виходить, що «зраджують», виходить, що не «кваліфіковані»… Ніби раніше він нічого не знав про Партію регіонів, зокрема про вплив на партійну політику олігархів. Ось і прийшло глибоке розчарування й образа за те, що тебе використовували як гумовий засіб № 1 та ще й супроти всіх правил – багаторазово! А на «світлу» мрію твою начхали!

«Фініта лі» комедії?

Що турбує Чорновола-сина сьогодні? – «Перехоплення Президентом ініціативи у міжнародній політиці і в політиці енергоносіїв». «Я так думаю, що він хоче взяти всі повноваження на себе. І мені здається, що Кучма просто відпочиває на тлі Ющенка», – обурюється Тарас (а казали «ні риба – ні м’ясо »).

Він наголошує, що Янукович не дозволив би собі того, «що витворяє Ющенко». Але у нас пам’ять не така коротка і ми пам’ятаємо як пер подібно танку Янукович у 2006-му, розтоптавши власний підпис під Універсалом національної єдності, підгрібаючи під себе все, що тільки можна, розставляючи своїх людей у намаганні встановити повний контроль у країні. Тоді «великий демократ» Чорновіл мовчав, обслуговуючи цей процес, а очі його блищали від захвату та захоплення!

…На жаль, потреба в професійних говорунах не щезає і, мабуть, не щезне. «У меня сейчас электронка трещит от всяких предложений», – хизується Т. Чорновіл для Радіо «Свобода». Психологічний підтекст цієї похвальби зрозуміти нескладно: коли ти усвідомлюєш, що таки був «шісткою» – нехай тебе і запрошували в одній компанії з Ахметовим і Богатирьовою на обід з американськими парламентарями – хочеться подолати внутрішній дискомфорт, уражену амбітність і комплекс неповноцінності людини, яка так і не спромоглася стати в один ряд із тими, хто ухвалює рішення – ні в НУ, ні в ПР.

Він взагалі такий «бідний»… Його всі ображають і просто змушують робити капості. «Лично меня в 2004-м в штаб к Януковичу … «помаранчевые» загнали», – пояснює свій тодішній крок Тарас. Так уже й загнали… Ніхто не заганяв, просто сам схотів бути на видноті за будь-яку ціну й помститися . А вибір був – піти з політики вже тоді, в 2004-му.

Тепер він збирається стати політологом-міжнародником, захистити в цій науковій галузі дисертацію і “нарешті вивчити англійську мову”. «Я непоганий аналітик, з мене вийде далеко не найгірший політолог в Україні, хоча мене більше цікавить міжнародна сфера й експертні функції в ній». Втім, з прогнозами майбутнього «експерта» і «політолога» я був би вкрай обережним. Надто беручи до уваги деякі з його недавніх «передбачень» саме в міжнародній сфері, приміром, таке: «Вже видно, що нас не пустять в СОТ раніше Росії або пустять так, що зовсім «в прітірочку»…

Що ж до англійської, то, можливо, варто розпочати з таких висловів:
It’s not my scene – Щось мені тут не до вподоби.
I’m tired of that schmooze – Я втомився від пустопорожньої балаканини.
It’s over and done with! – З цим покінчено!
Time to rat out! – Час валити звідси!
Do you understand me? – Ви розумієте мене?..
Так, Тарасе, розуміємо.

Народна газета, №42 (840), 13.11 – 19.11 2008 р.

Posted in ВИБРАНЕ, СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , , , , , | Leave a comment

НЕ МОЛИТВОЮ ЄДИНОЮ (українська мова в Київській Русі)

В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.

Графіто Софії Київської (фотоадаптації С. Висоцького)

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав.
Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців.
Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим –  зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив».
Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської  досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.
Далі – просто факти й жодної міфології.

Мовні «дуплети» Європи

По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову –  русинською (рутенською), lingua Rutena.

Замальовка Софійського собору ван Вестерфельдом (17 ст.) – надвірним художником литовського гетьмана Януша Радзивілла

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.
Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова,  «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».
То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»
За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

Собор Св. Софії. Малюнок художника Михайла Сажина – друга Тараса Шевченка

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.
Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.
Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

“в морі”

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .
Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?
Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.

Напис “Господи помози рабу своєму Петрові”

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.

В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:
– кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
– закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
– форму дієслів без «Т»: пече;
– дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
– дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
– м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю
– прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;

Приклад кличного відмінку іменників

З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»

“порося”

На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці  «Філологія та погодінська гіпотеза».
З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.

…Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» .  А фотооригінал? – «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

Напис «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
Як кажуть англійці, no comments.

Напис «О горе тобі, Андрониче…»

Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…

В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) –  у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

Напис “Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…”

Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

Висновки?

Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

Василь Тімм. «Краєвид старого міста з Ярославого валу», 1854 р. Ліворуч – Собор Св. Софії.

Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.
Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

Забутий

Сергій Висоцький. Фото з архіву його вдови О. В. Спасокукоцької-Висоцької.

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…
Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.
Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.
Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького?  Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

Олексій РЕДЧЕНКО

Народна газета, №29 (827) 13.08.2008 р.

P.S.:  В разі копіювання зображення графіті посилання на цю сторінку є бажаним.

P.S.:  Автор вітає поширення цієї інформації. Водночас, зважаючи на можливі «модифікації» матеріалу в процесі поширення, хоче нагадати читачам, що початкових версій дві – одна тут, а друга (трохи стисліша для видання «ПіК України») – на сайті «ЗУСТРІЧ».

Posted in ВИБРАНЕ, СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , | 9 Comments

Українська граматика на стінах Софії Київської

Стіни Софії містять багато таємниць. Крім фресок і легендарного саркофагу Ярослава Мудрого там є ще одна унікальна річ. Це – написи тисячолітньої давнини, які мають майже всі риси сучасної української мови.

 

 

Ознаки сучасного українського пропису на графіті ХІ-ХІІІ ст.

Ці написи – відомі як графіті – свідчать, що кияни XI-XIII ст. не були «праросіянами». «Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – писав у своїй класичній праці «Філологія та погодінська гіпотеза» славіст Агатангел Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ ст., дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення.

«Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.» За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості». З ним солідаризувався лінгвіст Олексій Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів. Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва, стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську.

Агатангел Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук «і» зі старого дифтонга «іє». Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на «є», в Києві XI ст. – на «і»… Це головна ознака української вимови того часу». Цю ознаку ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.

Напис «Господи помози рабу своєму Петрові»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фотоадаптація напису

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко. Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат».

У графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:
– кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
– закінчення «у» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
– форму дієслів без «т»: пече;
– дієслова минулого часу, що закінчуються на «в» : писав, ходив, молив;
– дієслова із закінченням «-ти»: долучити, писати, скончати;
– м’яке «ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
– прикметники втрачають на кінці «я»: многопечальна, благодатніша.

Приклад кличного відмінку іменників

Ось напис XI ст., який читаємо в книзі істрика Сергія Висоцького, вимушено виданій в брежнєвські часи російською: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…». Фотооригінал засвідчує: «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

У графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці). І зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика – владичин) – у повній відповідності із сучасним «Українським правописом».

Графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…»

«Українська мова має довшу історію, ніж російська»

Але річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Тут справа більше політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».
«Живу» мову київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.

Василь Тімм. «Краєвид старого міста з Ярославого валу», 1854 р. Ліворуч – Собор Св. Софії.

Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

Забутий

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті.

Сергій Висоцький. Фото з архіву його вдови О. В. Спасокукоцької-Висоцької.

Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.» (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)) , він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід.

Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його покійний академік Борис Рибаков.

Відкриття графіті – це тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманні певному часу. І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.

Сьогодні на стінах Софії є дошка з іменами меценатів, що дали гроші на реставрацію. Але нема імені того, хто відкрив нам багатство графіті. Цього року в грудні виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького. Хотілося, щоб його ім’я було належно вшановано і оцінено до того часу.

Дошка з іменами меценатів на стінах Святої Софії.

Бо усі напрацьовані істориком фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею Києва. І навіть убогого напису, що в 1990-х безстрасно інформував: «Виявлено близько 300 давньоруських написів – графіті – унікальних пам’яток писемності (досліджені С. Висоцьким)» – у Софії вже нема. Потрібно зробити відповідну експозицію в стінах собору і включіть цю інформацію про графіті до обов’язкового екскурсійного мінімуму, надто для наших школярів. Адже в Софії є спеціальна екскурсія по графіті, але тільки на замовлення.

Олексій РЕДЧЕНКО

Початкова адреса статті – ПІК УКРАЇНИ, 8 серпня 2008 р.
Нова адреса – http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/st_sophie_graffiti.html

Posted in СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , , , | Leave a comment

«Розумний», «Сильний» і… «Дурний»

Пригадуєте знаменитий вестерн Сержіо Леоне «Гарний, Поганий і Огидний» («The Good, the Bad and the Ugly») з Клінтом Іствудом у головній ролі? Як гарно було б мати такий самий чітко окреслений набір «героїв» на дострокових виборах мера Києва аби максимально спростити собі питання вибору. Та, попри неабияку спокусу й намагання вкласти найімовірніших претендентів на крісло столичного градоначальника в цей класичний відеоряд, якось воно не сходиться…

Не складно виглядає справа з «огидним» (нинішній мер). Персонаж із вельми підозрілим за своїми ознаками пошкодженням  центральної нервової системи і мовного апарату, що водночас і «Богу молиться» і рекреаційні землі киян шакалам-забудовникам направо й наліво роздає, гадається, цілком упорався б із цією роллю.
«Поганих» – тих взагалі хоч греблю гати. Бодай частково на цю роль підійшов би й колишній мер Омельченко, за якого розпочався дерібан столичних земель згідно з «талановито» винайденою концепцією «ущільнення забудови». Відтак на нинішнє патетичне гасло блоку його імені «Відродимо Київ разом!», можна сказати одне – «Вже «відродили»…»
Лишень із «гарним» – хоч круть-верть, хоч верть-круть – ніяк не клеїться. А отже від вестерновської класики – попри те, що за землю у нас і вб’ють, і шкуру з живого здеруть –доведеться, мабуть, відмовлятися…
Взагалі, вакханалія з безсистемною забудовою Києва за проектами всіляких бабушкіних «манхеттенського-шанхайського штибу» через отримання ділянок руками «проплачених» депутатів – яскраве свідчення безмежної жадібності нашої новопосталої касти чиновників-буржуа «нового» зразка. Ніде так яскраво як у Києві, де на будівництві однієї висотки можна «підняти» шалені гроші, вони не демонструють таку дивовижну суміш жадібності, жлобства й потворних «смаків» укупі з безкарним порушенням будь-яких законів. Хоча, здавалося б, уже і себе, і дітей, і онуків своїх давно забезпечили на роки вперед, тож годі вже нівечити Київ і відбирати в містян життєвий простір… Та «забудовникам» і їхнім депутатам-холопом все одно мало. Те, що вони виробляють зі стародавньою столицею аби набити власні кишені, свідчить лише про те, що вони – паталогічні свині, для яких поняття «прекрасного» починається й закінчується на гарно сервірованому столі у прихованій від стороннього ока сімейній «резиденції».
Найсумніше в цих виборах те, що інтереси компаній-забудовників, за твердженням експертів, представлено в усіх без винятку крупних блоках, що йдуть на вибори до столичної міськради, а їхні вуха стирчать за спинами і «Розумного», і «Сильного», і «Дурного».
Водночас київські вибори – боротьба за плацдарм до виборів президентських. Плацдарм настільки важливий, що Тимошенко, приміром, може довірити його лише власній «тіні» – Турчинову. Маючи в столиці доволі високий рейтинг, БЮТ прагне закріпити його де-юре. Натомість Ющенко, не бажаючи віддавати Київ під владу БЮТу, висловився проти двотурової схеми виборів, яка б збільшувала шанси Турчинова на перемогу.
Одна з основних бід киян – нівечення столиці велетенськими безбарвними забудовами в історичній частині міста, будівництво в прибережній зоні, позбавлення містян і їхніх дітей зон відпочинку. Ясна річ, усі претенденти на мера обіцяють дати цьому раду.
Пам’ятається, однак, як  колись Тимошенко особисто обіцяла мешканцям Печерська по вул. Інститутській 18 неподалік Нацбанку в разі приходу до влади зупинити безпрецедентне за нахабством будівництво просто перед їхніми вікнами. Та за час її першого прем’єрства руки до цього так і не дійшли… Не можна забути і те, як із президентського секретаріату Віктора Ющенка обіцяли вкоротити маківку або навіть показово знести потворний будинок на Печерських пагорбах… Стоїть…
Можна, звичайно, втішатися обіцянкою «блока Кличка» переглянути незаконні відведення земельних ділянок за Черновецького, починаючи з 2007 року. Знати б, що вони розуміють під «незаконними».
…Звично вважати, що спортсмени – навіть видатні – не надто відзначаються інтелектом: загальновизнано, що фізичні наднавантаження і розумова діяльність не дуже дотичні. Та все ж свої кровні мільйони «Сильний» заробив не у сумнівних фінансових махінаціях, а в чесних боях на рингу, і крім «давати в голову» та «отримувати по голові», брати-боксери жили на Заході, бачили Європу й Америку, опанували німецьку, трохи англійську і навіть пробують розмовляти українською, яку називають рідною… Нібито не в тім’я биті…То, може, згадки про архітектуру німецьких міст не дозволять Кличку перетворити Київ на Манхеттен – дарма, що сам він має безпосередній стосунок до інвестицій у будівництво? Чи будуть його забудовники «цивілізованішими» за забудовників «помаранчевих» чи «регіоналів»?
…Щодо зовнішньої «придуркуватості» одного з наших головних «героїв», особливості мовлення якого пов’язують із вживанням далеко не вітамінів, то насправді з ним давно працює політтехнологічна команда і «дурнуватий» він лише на перший погляд, позаяк знає коли, що і як сказати.
Недарма старі люди відверто кажуть: для нас головне – доплати Черновецького до пенсій, а незаконні забудови й відбір життєвого простору – так нам і так недовго лишилось. Формула збагачення команди нинішнього мера дуже проста: заробивши грубезну «копійку» собі, не забути кинути кістку злиденним.
Черновецький винайшов і своєрідне ноу-хау. Спочатку роздає земельні ділянки в зонах відпочинку, а потім з’являється там із телекамерами і каже мешканцям прилеглих будинків: «Боріться! Я на вашому боці!»
Що ж до «розумного» кандидата на мера, то, як говориться в рекламному номері «ВВ», Турчинов – не лише відомий політик, а й «талантлівий пісатєль».
По Черновецькому БЮТ ударив тим самим Черновецьким, врахувавши плідний досвід останнього купувати голоси пенсіонерів за гречку й доплати до пенсій. Те, що обіцяє «Розумний», не можна не процитувати. Це – щомісячна доплата багатьом категоріям киян у сумі до 300 грн., ветеранам війни (щоправда, не сказано, якої) – 500 грн., доплата при народжені дитини – 25 тис. грн, усім дошкільнятам щорічно на оздоровлення обіцяють 1,5 тис., дітям шкільного віку – 2 тис., щомісячну виплату новонародженим – 500 грн. й чимало іншого.
Всіляко підтримуючи намір бютівців створити комунізм в одному окремо взятому місті (моя мати теж пенсіонер), не можу не запитати про джерела цих сумарно грандіозних доплат, про що в «новелах» розумних «пісатєлєй» чомусь не йдеться. А шкода, бо кияни мали б знати, що гроші на це братимуться не через «експропріацію» олігархів, а з кишень рядових українських громадян шляхом звичайного перерозподілу грошової маси через механізм інфляції.
Головне для абсолютної більшості політичних блоків – взяти прохідний бар’єр на будь-яких гаслах та обіцянках, а потім «стригти купони», продаючи свій депутатський голос для ухвалення потрібного комусь рішення. Інтереси людей, міста, країни для багатьох із них – навіть не за остаточним принципом; їх не існує для них узагалі.
«Заробляти» ж нині у Київраді можна значно більше, ніж раніше, бо капіталізація Києва за два-три роки значно зросла, і там, де раніше билися за десятки й сотні мільйонів, нині змагаються за сотні мільйонів і мільярди. Відповідно виросли й розцінки хабарів.
Регіонали, нашоукраїнці, бютівці – всі вони однаково ласі до «тіла» землі.
Про земельні звитяги регіоналів за останнього прем’єрства Януковича, включно з апетитами самого боса, сказано чимало…
На Луценкове «За Київ без корупції!» можна лишень зауважити, що за знищення заповідника на території Жукового острову з метою його забудови активно голосували в Київраді й нунсівці…
А враховуючи наявність у лавах бютівців одного з найбільших «земельних магнатів» Київщини Губського, і те як БЮТ  голосував у ВР по держзакупівлях і Тендерній палаті на користь власних олігархів, можна не сумніватись, як саме працюватимуть бютівські «земельні аукціони», і для чого їм потрібен доступ до столичних ресурсів…
Вигадувати ж – аби лише звабити виборця –  можна все, що завгодно. Чого лише варті чудасії «європейця» Катеринчука – винести за межі центру столиці Верховну Раду, Кабмін і президентський Секретаріат! Та краще б подбав, щоб вони в тих самих кабінетах працювати на людей – ото було би справді «по-європейськи». Натомість – дешевий люмпенівський посил на кшталт «війна палацам» в розрахунку на голоси знедолених і ображених. І, звичайно ж, брехня – бо не робитимуть цього «європейці». Просто Мартиненко (з колишніх «любих», але вже не «друзь»), який, за деякими твердженнями, фінансує «блок Катеринчука», намагається повернути собі втрачені економічні позиції в столиці.
Зрозуміло, що всі вони «патріоти». Литвинівці, приміром, аж цілим «Шевченковим словом» (газетний спецвипуск) прикрилися, прагнучи пробудити в нас «національні почуття».
Втім, за великим рахунком, серед блоків і партій, що йдуть на київські вибори, хіба що УНП досі не була помічена ані в торгівлі батьківщиною, ані в торгівлі землею. Тож є якась надія, що «мораторій на забудову рекреаційних зон, схилів та берегів Дніпра, вирубку зелених насаджень», про які говорить її програма, може бути виконаний. Інша річ, чи подолають вони прохідний бар’єр…
Погодьтеся, що вибирати мера, не маючи позитивного героя, якось нерадісно. Та це лише прелюдія до наступних парламентських виборів, де розгледіти істинні наміри гравців крізь їхні пропагандистські обладунки буде ще непростіше. Що далі – то більше зовнішнього ефекту в піар-технологіях.

«Народна газета», № 18 (816). 15.05 –  21.05 2008 р.

Posted in СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , , | Leave a comment

Німеччина – нездорова, РФ – приречена, Бушеві спасибі, а ми… почекаємо

Відстрочку з приєднанням України до ПДЧ можна було передбачити. Надто великий ґвалт вчинили в Москві, підкріпивши це обробкою своїх стратегічних європейських партнерів – Німеччини і Франції, які до того ж зі «шкурних» мотивів не бажають посилення ролі США в Європі. Колотнеча попередніх років у Помаранчевому таборі, відсутність ефективної роз’яснювальної кампанії серед населення та активізація на цьому тлі проплачених  противників НАТО, що спираються на проросійський електорат, теж далися взнаки. В Брюсселі до того ж чудово розуміють: прийняти до Альянсу Польщу чи Болгарію (дарма, що її називали «16-ю совєтською республікою») і прийняти до НАТО Україну – це трохи різні речі… Бо означатиме кардинальні зміни на політичній карті, оскільки Росія, що перестала бути світовою потугою де-юре, позбудеться цієї ролі й де-факто, натомість Україна отримає серйозні гарантії незворотності свого унезалежнення. Втім, виглядає так, що це краще розуміють у Вашингтоні, ніж у «старенькій» Європі. В цьому контексті одностайна заява 26 членів оборонного Альянсу на Бухарестському самміті про те, що Україна однозначно «буде в НАТО» – не так уже й мало.

Тим не менш, для керівництва НАТО ставити заявку суверенної України в залежність од третьої сторони – не члена Альянсу РФ – виглядає доволі принизливо. З іншого боку, зробили паузу аби відверто не «опускати» Росію – в цьому теж є певний дипломатичний сенс…
В ширшому історичному контексті надання Україні гарантій безпеки через членство в НАТО можна було б розглядати як певну спокуту Заходу за ганебне визнання ним СССР під час Голодомору у 1930х роках.
Похід України до НАТО – логічний епілог до кількох революцій і воєн, в яких ми зазнали поразки і тепер маємо скористатися унікальним шансом, що надає нам сучасний історичний момент. Перемовини українських керівників із учільниками США і НАТО – логічне продовження справи Богдана Хмельницького щодо пошуку надійних союзників для устабільнення незалежності. З тією різницею, що тоді наші козаки поставили на утопію – «єдину віру» – і пошилися в дурні, позаяк «православний» народ-союзник виявився хоч і «боговірним», але «вірним» виключно собі, а не Богу з його заповідями «не вбий» і «не вкради». Як у тій пісні  Владіміра Висоцького – «Оказался наш отєц// Нє отцом, а сукою» – пасаж, який в українському контексті однаково пасує і для Сталіна і для царя Олексія Михайловича. «Православний» вибір Богдана, пам’ятається, напрочуд вичерпно і точно оцінив Тарас Шевченко – про те, як «москаль добром і лихом з козаком ділився»…
В часи УНР ми теж могли отримати спільників («квазі НАТО») проти російсько-більшовицької агресії: союзники, що перемогли Німеччину і допомагали «білій» Росії, мали б значно більше підстав звернути на нас увагу, якби не соціалістичні утопії та відповідна політика уряду Директорії. Та й предки нинішньої Меркель тоді інакше дивилися на путіних – епізод з німецькими дивізіями, дислокованими за Берестейською угодою в УНР, представники солдатських(!) комітетів яких після звістки про революцію в Німеччині попрохали керівництво Директорії надати їм земельні наділи з метою залишитися в Україні і захищати її в разі потреби від большевиків – вельми повчальний. Чи варто додавати, що вожді УНР навіть не розглядали цю пропозицію, а невдовзі Симон Петлюра вже мусив відмовлятися від цілої Західної України на користь Польщі в обмін на її військову допомогу…
До речі, про Польщу… Майже одностайна підтримка натівських прагнень України нашими сусідами-членами колишнього «соціалістичного табору»  подається як спільність долі: побувавши при «московському подвір’ї» кілька десятиліть, вони як ніхто розуміють, що таке бути безпосередньо на «московському дворі» три сотні років. Та справа не лише в шляхетності: звичайний здоровий прагматизм підказує їм мати Україну в НАТО як величезний буфер між собою і Росією. Та все одно спасибі…
Щодо Франції, то Юлія Тимошенко має тепер нагоду особисто запитати «приятеля» Саркозі про його солодкі промови-обіцянки, що їх Француз № 1 розточав на адресу прем’єрки та Україні, запевняючи в особистій підтримці наших прагнень. Тож поговоримо про Німеччину…
Берлінська стіна давно впала, відтак по обидва її боки і про Голодомор чули, і про «совєтський рай» знають, і власні фільми на кшталт «Побіг із ГУЛАГУ» знімають… І при всьому цьому, знаючи які жертви поніс український народ у 20-му столітті, Німеччина (в угоду Москві) відмовляє Україні в праві на безпеку. Більшої аморальності у виконанні Меркель, що ганьбить німецьку націю в цілому, годі й уявити.
Історичні уроки зробили хіба що Сполучені Штати, провідні політологи яких Бжезінський і Кісінджер доклали чимало зусиль аби переконати американську еліту в тім, що відродження СССР як імперії неможливе лише в разі повного унезалежнення України. Ще під час візиту до Києва Білла Клінтона американські політичні оглядачі наголошували на складності двосторонніх відносин між Києвом і Москвою передусім через те, що з унезалежненям України Росія по суті втрачає свою імперську «ідентичність», що постала з приєднанням до Московського царства Русі-України.
Нас не обходить інтелектуальний рівень особисто Джорджа Буша, про який так люблять поговорити ті наші «політики», чий рівень навряд чи вищий. Нас цікавить взаємодія із США в тій частині, де це відповідає національним інтересам України. Найпотужніша держава світу, мета якої не допустити відродження Росії як імперії – наш природний союзник. «Не розуміти» цього може або комуніст або провокатор – навіть якщо він фарбується під нашого «крайньо правого».
Щодо німців, то по Другій світовій війні було зроблено чимало аби запустити в них механізм самобичування – щоби сучасні німці жили з комплексом колективної провини за розв’язування війни і Голокост. Втім, добре «видресирувана» Німеччина, яку звинуватили в усіх можливих гріхах, замість прислужувати сьогодні Путіну, мала б запитати: хіба країни Антанти свого часу не підштовхували її до нової війни, виставивши Версальською угодою Німеччині такі економічні умови, що прирікали німецьке населення на зубожіння, голод, еміграцію і штовхали його до реваншу, що визнавали зокрема й тодішні керівники Великої Британії? А хіба ідеологічні «батьки» Путіна не мають стосунку до розв’язування Другої світової? І хіба СССР скоїв менші за Гітлера злочини?
Та «переможців», як відомо, «не судять»… А надто таких, що «підсадили» згодом німців на газову «голку» (проти чого рішуче виступав Рейган), яка тепер для Німеччини важить більше за будь-які моральні засади.
Нація, для якої російський газ важливіший за якісь принципи, не є сильною. Нація, яка вдень і вночі кається за Голокост і водночас не помічає Голодомору, має серйозні проблеми зі «здоров’ям».
Аморальність німецької еліти – віддзеркалення імпотентного стану сучасних німців, для яких навіть носіння учнями шкільної форми чи шикування на лінійку може бути приводом для звинувачень у… мілітаризмі! І це для народу, визначальними рисами якого з давнини були високоорганізованість, структурованість і дисципліна. Коли тепер там з малих років закладаються ідеї «безмежної» демократії, можна констатувати, що німецьку потенцію обрізали по самі… ви розумієте що.
Німеччину серйозно «розбавили», зробивши надто відкритою для іміграції. То чи варто дивуватися нещодавньому інциденту в турецьких кварталах, який набув широкого розголосу в пресі – імігрант спробував відібрати в етнічного німця гаманець, а коли той неочікувано зміг постояти за себе з наслідками для нападника, турки влаштували масові демонстрації «протесту» проти «дискримінації», за якими німці і поліція мовчки спостерігали…
Їх «розбавили» не лише узаконеною масовою іміграцією за «п’ятою графою», а й приєднанням соціалістичної ГДР із по-совєтськи деформованим менталітетом, звідки тепер походять чимало урядовців, зокрема й сама Меркель.
Надто відкрита і надто «демократична» – недаремно саме німецькими вулицями найчастіше «фестивалять» трансвестіти та гомосексуалісти, «виборюючи» свої «потоптані права», а по суті кидаючи виклик суспільству. Сильна і морально здорова нація навряд чи дозволила б на своїй території ці численні масові «дійства».
Відтак, сучасна Німеччина, як організм, радше варта нашого співчуття, ніж обурення за меркельське «ні» Україні.
Що ж до путіних, то Росія просто приречена на українське членство в НАТО, бо за час нашого «спільного» існування зробила для цього все, що було в її силах…
Якщо політика Києва буде послідовною і грамотною, Москва опиняється в глухому куті: не реагувати на міжнародні ініціативи Києва щодо НАТО і визнання Голодомору геноцидом вони не можуть («задєваєт за жівоє»), реагувати ж негативно – все одно собі на шкоду. Звичайно, вони «задираються»: як каже Затулін, Росії слід припинити робити вигляд, що «с етой Украіной ми находімся в состояніі дружби і партньорства». «Друг» ти наш «єдиний», а коли ви були з нею в такому стані?.. Усі ці погрози розторгнути Договір про дружбу і партнерство здатні не так налякати наше суспільство, як обурити його.
Вже сам факт, що двері до НАТО Україні намагається закрити якась третя країна, змушуватиме навіть аполітичних українців десь за банкою пива дедалі частіше запитувати: «А якого, вибачте, …? Хто вони такі?»
Москва не може блокувати нас вічно. А якщо робитиме це, то в Україні щодня додаватиметься оцих голосів – «А якого…?».  І тоді «знамените» азаровське «А ну вас…» повернеться сторицею і за правильною адресою.

«Народна газета», № 14 (812). 10.04 – 17.04 2008 р.

Posted in СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , , , , | Leave a comment

ЧИ ЗНАЙДЕ ЗАТУЛІН НОВОГО «ДРУГА»?

«Меморіал»

На роковини загибелі Євгена Кушнарьова на будинку Харківської міськради з’явилася пам’ятна дошка на його честь. Небіжчикові явно полестили, додавши до обличчя прямих рис і прибравши масно-хитруватий вираз очей. За життя загиблий був підступним, за потреби – улесливим, а незрідка – до брутальності агресивним.

Меморіальна дошка Кушнарьову, встановлена в 2008 р. на будівлі Харківської міськради, де він працював у 1990—1996 роках.
Фото Юрія Щербініна (Вікіпедія)

Хтось назве ці міркування блюзнірством, утім, зважаючи на улюблений вислів покійного – «от Харькова до Киева 480 км, а до границы с Россией – всего 40» та його істеричне «тут буде лише харківська влада!», блюзнірством було відкривати барельєф «идеолога Юго-Востока» під звуки «душу, тіло ми положим… від Сяну до Дону». Музика з кінофільму «Смерть негідника» з Аленом Делоном – про корупцію у великій політиці – була б доречнішою, на худий кінець – «широка страна моя родная», зважаючи на склад гостей…

Роняючи сльозу-соплю, Кушнарьова-раннього подекуди згадують за палкі виступи на компартійних зборах епохи перебудови і як одного з перших активістів Руху в Харкові… Річ, однак, не лише в тім, як ти починаєш, а й як закінчуєш. Що з того, що Іуда народився симпатичним малюком, якщо врешті-решт «настукав» на Христа? І що з того, що починав Кушнарьов колись у Народній Раді, якщо «кінчав» у політичному «оргазмі» на пару з патологічним українофобом Затуліним?

Меморіальна відзнака Кушнарьову-пізньому – насправді в одному ряду з погруддями артьомів-сєргєєвих та антонових(-овсєєнків) із постишевими вкупі. А що «розміром» не доріс – так просто тому, що не судилося «зляпати» під себе якусь автономію-князівство. Та й з глобальним світовим контекстом не пощастило, відтак, замість «демократизовувати» «єдіний і нєдєлімий», довелося разом із Кучмою Україну «розбудовувати», вислуховуючи оце сотні разів «Ще не вмерла…» та імітувати похід до Європи й НАТО. Коли ж наприкінці 2004-го потяг під назвою «Україна» зрушив було в українському напрямку, Кушнарьов зійшов з нього.

Ритуал

Можна зрозуміти патетику Затуліна річної давнини над труною застреленого «мисливця» про «настоящего друга России», Януковича – про «особистість, яка з молодих років палко і пристрасно віддавала себе справі розбудови української державності» (ну просто Бандера!), Медведчука – про «ділову хватку» загиблого з вірою в те, що «справу, заради якої жив Євген Петрович, буде продовжено» (а може, не треба?) і взагалі про те, що «смерть зачастую забирает лучших»… «Женя, прости и прощай! Мы обязаны доделать то, что ты не завершил!» – мовив на поминках Кучма.

Утім, чи заслужив убієнний, подібно булгаковському Майстру, на «спокій» – велике питання…

Президентове співчуття «горю, що спіткало сім’ю» загиблого, було в ті дні цілком слушним, як і стримане й без зайвого лицемірства – співчуття від Тимошенко. Але те, що для керівника НРУ Бориса Тарасюка однодумець Затуліна виявився «симпатичною, розумною і порядною людиною, яскравим і послідовним політиком» – то, мабуть, від дипломатичного перенапруження…

«Справа життя»

Хоч би яким «брєдом сівой кобили» називав Кушнарьов висунуті йому Генпрокуратурою звинувачення в сепаратизмі, але тоді в Северодонецьку було ініційовано створення конкретного прообразу парламенту можливої автономії – «Межрегионального совета органов местного самоуправления». Прихильники ж Кушнарьова відверто констатують, що «наиболее значимым делом его публичной жизни была организация Северодонецкого съезда» і що їхній кумир – не більше й не менше – «сформулировал идею социокультурного единства Юго-Востока Украины», попутно здійснивши в бажаному напрямку «пересмотр истории Украины». Одне слово, невтомно рихтував спусковий гачок практичного сепаратизму.

Досвідчений аналітик, демагог і балакун вважав себе «непоганим політтехнологом». А на запитання, чи бажає стати президентом, відповідав: «Поживем – увидим».

«Смєло ми в бой пойдьом …»?

Тим часом «браконьєрська справа» потроху ожива. Відзначивши річницю загибелі побратима, соратники заходилися «завєршать» справу «Жєні» – готувати Северодонецьк-2, попередньо призначивши його на 23 лютого – день колишньої Радянської Армії та день народження Віктора Ющенка – такий собі «подарунок».

Віктор Тихонов, що багато років очолював Луганську облраду і брав участь у Северодонецькому з’їзді, не на жарт розфантазувався про «намір Президента і Кабміну ліквідувати місцеве самоврядування» й «побудувати чітку вертикаль Президент-Кабмін-органи виконавчої влади» – ще й таку, що «навіть Кучмі не снилася!» Просто не віриться – невже Ющенкові з Тимошенко вдасться зробити те, чого не вдавалося ні Хмельницькому, ні Петлюрі?

«Майбутній з’їзд не партійний», – переконує Тихонов, – «його можна назвати з’їздом депутатів усіх рівнів, або з’їздом рад». Що подібна форма «самоорганізації» не передбачена законодавством, його не хвилює, головне – «запропонувати заходи з метою не допустити протистояння між заходом і сходом»… Цікаво, чому такі з’їзди «єднання» не проводять там, де вболівають за країну не менше за Тихонова – на Черкащині чи Волині?

Насправді ж і їжакові зрозуміло: якщо в колишньому СССР «власть Совєтов» була камуфляжем для влади КПСС, то у нас вона покликана стати камуфляжем для влади тихонових, близнюків і т. п.

«Прапороносці»

Яких лише чудасій не доводилося чути про «патріота» Кушнарьова, якого «не вистачатиме всім(!) українцям»…

Ким (або чим) насправді був загиблий і що він сіяв, засвідчив «День пам’яті Кушнарьова» в Донецьку, який так звана Донецька республіка (нібито заборонена) провела під прапорами Росії та Донецько-Криворізької республіки. Небіжчика вже зробили одним із прапорів антиукраїнства. Та найцікавіше, що в кушнарьових-тихонових національності як такої нема. На повірку ця публіка зазвичай не в змозі заспівати вам нормально ані української, ані російської пісні. «Російське» для них – насамперед інструмент маніпулювання людьми. В житті вони так і не «вийшли» з КПСС, не вичавили її зі своїх мізків, як Юрій Афанасьєв чи Алєксандр Яковлєв. Тож насправді не був Кушнарьов за життя ані українцем, ані росіянином, ані євреєм. Був Кушнарьов «совком». «Совком» і помер. І справжній прапор йому подібних – «прапор комунізму».

«Непоправна втрата»

«Его не заменит никто и никогда!», – каже Янукович, який не вірить у випадковість смерті Кушнарьова. Ще б пак – той був єдиним, хто міг входити до кабінету Януковича-прем’єра в будь-який час і без попередження.

У недорікуватого Януковича потреба мати «ідеолога» з підвішеним язиком була і залишається неабиякою.

Кушнарьов чи не єдиний дозволяв собі озвучувати вголос те, про що «соратники» говорили стиха. Його фраза-шантаж під час коаліціади-2006, що Україна «может расколоться на два государства», звучала не з жалем, а з присмаком глузування.

Як повівся б Янукович перед загрозою дострокових виборів у 2007-му, маючи живого Кушнарьова, і які куплети той дописав би до свого «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой, С нашистской силой темною, с оранжевой чумой!»?

До речі, той факт, що для «симпатичної і порядної людини» мільйони співвітчизників, які надали перевагу не фальсифікаціям Януковича, а іншому кандидатові, є «чумою», вельми промовистий.

То хто ж стрілець?

Про фатальне полювання в Ізюмському лісі написано чимало.

Хтось скаже – на все Воля Божа, тож у небесній (чи підземній) канцелярії вирішили, що до Чорновола, Ємця та Оробця має приєднатися не в міру агресивний «патріот»…

Версія «відстрілу» сепаратистів (мабуть, від «заздрощів» декого до гондураських «ескадронів смерті») в ті дні тотального наступу «антикризової коаліції» на президентські повноваження навіть утілилася в адекдот: «Повертається з Турції вбитий горем Янукович, зустрічається з Ющенком, а той йому й каже – «Щось Ви, Вікторе Федоровичу, зовсім змарніли… може на «полюваннячко»?»

Дивно, однак, що ПР, будучи при владі, по суті нічого не зробила, аби ефективно розслідувати це вбивство. Справу за фактом загибелі Кушнарьова до суду передано лише тепер, за прем’єрства Тимошенко. Звідси – недовіра родини Кушнарьова до його колишніх соратників. За словами дружини, «за п’ять-шість місяців до смерті Євгеній зрозумів, хто є хто», і додає – відчувала, що після виборів 2006-го його «викинуть як непотрібний елемент, але ніяк не очікувала, що вб’ють». І називає причину – він змушував однопартійців рахуватися з собою…

Існують версії про внутрішньокланову боротьбу, про те, що Кушнарьов заважав, бо хотів більшого – і впливу, і ресурсів. Доклавши чимало зусиль для повернення Януковича на прем’єрство, він не отримав жодної ключової посади ні для себе, ні для своєї команди, оскільки все було поділено між «людьми» Януковича, Ахметова, Азарова та КПУ-СПУ (по смерті Кушнарьова кількість харків’ян у виборчому списку ПР на парламентських виборах 2007 року зменшилася на третину порівняно з перегонами 2006-го).

Функція координатора парламентської фракції ПР, однак, невпинно зміцнювала його роль у партії, яку він міг із часом очолити – якщо не розколов би раніше як «переконаний федераліст». Також він набирав ваги в кремлівських кабінетах, де спостерігалося певне розчарування Януковичем, який не забезпечив «усе і негайно» – передусім «російську мову» та ЄЕП…

«Дорогой дальнєю…»

Кремлівські зв’язки Кушнарьова простежуються і раніше. Коли в грудні 2004-го він мав з’явитися на допит в Генпрокуратуру, що порушила проти нього справу в сепаратизмі як одного з озвучувачів ідеї «Юго-Восточной автономной республики», очікувалося, що його затримають. Та Кушнарьов не з’явився на виклик з «причини хвороби» і виїхав до Москви, де, крім відвідин тамтешніх «кардіологів», зустрівся з головою Думського комітету Кокошиним, головою Федеральних Зборів Ради Федерації Мироновим, віце-спікером Держдуми Сліскою та головою адміністрації президента РФ Медведєвим (непоганий квартет!). Говорили про «політичну ситуацію в Україні» і домовились про «подальші контакти».

…Хоча зовні на допитах в Генпрокуратурі сепаратист тримався спокійно і згодом бадьоро роздавав інтерв’ю, можна припустити, які почуття вирували в ньому – імовірного переляку (бо Кушнарьов добре знав, як це було за Кучми) та приниження (як колишнього керівника секретаріату Президента і губернатора області). Не виключено, що саме тоді він вирішив помститися. Що ж до наступних місяців, то його прихильники вважають, що серпневий 2006-го року арешт сприяв «мобилизации нравственных и интеллектуальных сил Е. Кушнарева». Плоди «мобілізації» далися взнаки швидко – Кушнарьов немов навіжений узявся за ідею «федералізації»…

Скажи мені, хто твій друг…

Костянтин Затулін – ще той типаж, «матьорий чєловєчіщє», так би мовити… Хтось називає його політичним провокатором, хтось – політичним сутенером, відомим на прізвисько «Костя-40%» за розмір комісійних, хтось – українофобом на межі параної… Мої ж далекі від політики російськомовні знайомі висловлюються простіше – «наглая рожа».

«Рожа» давно і постійно треться навколо проросійського українського політикуму, і, за свідченням Олеся Донія, вперше про коаліцію комуністів, соціалістів та «регіоналів» він почув саме в Москві, в кулуарах одного з «круглих столів» Затуліна.

Вони невипадково знайшли одне одного – Затулін і Кушнарьов: обидва – ідеологи-«трендісти», вправні в публічній полеміці (недарма Затулін бідкається, що від ПР у теледебатах тепер нікому виступати), обидва – «совки» за менталітетом.

На з’їзді «регіоналів» минулого року Затулін наголошував, що Кушнарьов був його «другом»… Коли в 2005-му Кушнарьова запрошують до Москви, то, за його власним висловом, «не представники держвлади, а виключно політики – такі як Затулін».

Відвідуючи 2006-го український парламент, Затулін зустрічається з Кушнарьовим, а невдовзі той знову рушає до Москви – в гостини до прокремлівської «Єдиної Росії» й особисто «Кості-40%».

Регулярні контакти й скоординовані дії цієї парочки впродовж 2005-2006 років нескладно простежити насамперед у питаннях «федералізму» та «мови». У них навіть термінологія спільна щодо «цивілізаційної доленосності» та «цивілізаційного вибору». Затулінська фраза «Для Украины федерализм – это прививка от сепаратизма» як крапля води подібна до Кушнарьовської – «Федерализация позволит избежать распада Украины». Мабуть, на кухні московської квартири разом писали…

У часі і просторі – це справжній тандем-синхрон! Коли один (Затулін) каже, що «идея федерализации постоянно присутствует в политической жизни Украины» (тобто, він її сюди пхає), другий (Кушнарьов) відпрацьовує в цей час «тему» зсередини.

Інколи «спільні акції» збігаються просто по датах. У червневі дні 2006-го Кушнарьов особисто їде до Феодосії – «пресечь военную интервенцию на территорию Украины». Тоді ж учасників антинатівських акцій надихає власною присутністю і Затулін.

У перший день серпня кремлівський «пророк» заявляє: «Политический раскол Украины на Восток и Запад в рамках прежних концепций развития государства непреодолим» і дратується з намагань Ющенка зафіксувати в «Універсалі національної єдності» унітарну форму української державності, одну державну мову і курс на натівську систему колективної безпеки. Того ж дня йому акомпанує Кушнарьов, який у ніч на 2 серпня залишає засідання з розгляду «Універсалу національної єдності»…

Мова

Та одного разу Кушнарьов залишився «нєпонятим» соратниками. В червні 2006-го він несподівано заявив, що «державною мовою в Україні має бути одна – українська, а російська та інші мови національних меншин – мати статус регіональних згідно з відповідною Європейською Хартією» (дарма, що німецький посол у поїздках Україною пояснював: ця Хартія – для «вимираючих» мов). Персональний сайт «ідеолога» негайно атакували хакери, розмістивши гасло «Позор Кушнареву», а колеги одразу поправили: «нашу программу никто не отменял»…

Насправді ж, гнучкіший і прагматичніший за решту «регіоналів» та усвідомлюючи всю складність досягнення «кінцевої мети» негайно, Кушнарьов пропонував зробити російську де-факто державною в регіонах, а згодом поставити українську столицю перед фактом. Крім того, що це дістало схвалення Затуліна («регионалы с русским языком уже кое-что сделали»), показовою була позитивна реакція на цей план Затулінського помічника по Україні Володимира Корнілова, який констатував: «Законопроект Кушнарева мог бы снять языковые проблемы в регионах»… «Зняти» тихою сапою і в «потрібному» напрямку. Надто ж «принциповим» борцям за ідею кортіло, однак, якомога швидше зафіксувати статус російської на рівні Конституції.

Опротестування судами «параду мовних суверенітетів» у 2006-му Затулін назвав «контратакою», після чого, за його словами, мовна робота «была спущена на тормозах». Причина – «отсутствие идеолога – Евгения Кушнарева, который ушел из жизни».

Федералізм і «батько «нової демократії»

Навесні 2005-го Кушнарьов «намалював» собі партію – «Нову демократію» («класична», мабуть, замучила), а невдовзі «злив» її до ПР і дістав місце у виборчому списку, наголосивши, що в обох партій чимало спільного, зокрема «осознание необходимости федерализации Украины» серед «первостепенных задач». Тоді ж в інтерв’ю «Новому регіону» (інтернет-виданню відповідної «спеціалізації») він вилив усю свою «федералістську» правду – мовляв, це «единственная форма мирного сосуществования разных национальностей(!), культур(!) и систем жизненных ценностей (!) в рамках единого государства(!) (бідолахи китайці Англії, поляки Америки, мусульмани Скандинавії – вони ж не мають там «федерацій» – О. Р.). Надо дать жителям восточной Украины право жить теми ценностями, на которых они выросли». В цьому і суть: залишити власний електорат темними «совками», які енкаведистів мають за «героїв», а упістів за «бандитів»… Хоча чому б їм просто не дати свободу інформаційного вибору, входження до єдиного інформпростору України? Не кажучи вже про те, що в єдиній державі логічною видається єдина система цінностей.

«Федералізація»… Якщо в Європі – це форма об’єднання адміністративних одиниць у межах єдиної держави, то для Затуліна-Кушнарьова – це форма від’єднання територіальних одиниць од національного центру – Києва. Для них – це механізм консервації розбіжностей історично недоформованої нації (замість подолання спадщини радянської пропаганди), а через особливий статус російської мови – ефективний механізм повної «стерилізації» території від «залишків» українства.

Цікаво, однак, що федералізм сам по собі ще не означає демократії. Історія знає як демократичні унітарні держави, так і авторитарні федерації. Незрідка траплялося так, що в регіонах, які отримали в результаті федералізації широку автономію, влада опинялась у руках диктаторів-вихідців із місцевої еліти. Яка «демократія» очікувала б на мешканців східних областей України, утвори там «регіонали» свій ПіСУАР, наочно продемонструвала технологія фальсифікації януковичами президентських виборів-2004.

«Націєтворення»

В останні роки у нас стало модним «обкатувати» й пристосовувати до власних потреб нові визначення терміна «нація».

Живеш, приміром, серед автохтонної української більшості, але інтегруватися в її світ не бажаєш. З іншого боку, нацменшиною називатися якось образливо, то чому б не запровадити таке визначення нації, яке дасть змогу позбутися одразу двох комплексів – «чужака» та «неповноцінності»?

Зрозуміло, що «федералізм» по-«регіоналівському» – неукраїнська ідея і не українці її замовники. Можна, правда, скористатися «модними» визначеннями нації й сказати, що тепер усі, хто проживає на території України, – українці («політична нація», так би мовити), а отже, будь-яка тутешня ідея апріорі є «українською»… Але тоді слід погодитися на те, що євреї, яких нищили на території Третього Райху – і не євреї зовсім, а частина німецької «політичної нації», а отже – то були «розборки» всередині єдиної «політнації», а ніякий не Голокост: «німці» нищили «німців»…

Кушнарьови, тихонови, близнюки… Вони сиділи доволі тихо всі ці роки за Кучми, коли той робив з країни «хохляндію». Аж тут раптом «якийсь бухгалтер» вибився в президенти й нумо «нав’язувати країні мовну, етнокультурну та етноісторичну теми» (за висловом Кушнарьова). «Идеолог Юго-Востока», ясна річ, обурився. Та й «друг» московський зчинив ґвалт – «Не пристало россиянам быть статистами чужого самоопределения!»…

У світі «політичні» нації таки існують – але тільки не у «совків» і не під «совковські» потреби українських «регіоналів». Найяскравішою демонстрацією насамперед ментального (а не етнічного) невходження близнюків-тихонових до української нації (хоч би якої) стала їхня відмова голосувати за «Закон про визнання голодомору 1932 – 33 рр. геноцидом проти Українського народу». «Не было у нас на тот момент государства, а значит — не было и нации», – популярно пояснив «ідеолог» Кушнарьов… І це при тому, що понад половина прихильників Партії регіонів згодні, що то був геноцид…

Гадається, для ілюстрації ідеологічного креда та рівня «освіти» «гіганта мислі» й «батька нової демократії» вистачить однієї його сентенції: «На всем протяжении истории Украины Россия была тем самым союзником, который защищал ее и от Речи Посполитой, и от турков, и от литовских князей, и от австро-венгерских завоевателей».

Про «це» і про «ето»

Розтікаючись із пафосом про «міжцивілізаційний конфлікт» і «витискання російської культури», кушнарьови таки лукавлять.

Це правда, що конфлікт – «міжцивілізаційний», але це не конфлікт між українською та російською культурами, між «це» і «ето»… Це конфлікт між Холодним Яром і ЧК, УПА та НКВД, конфлікт між росіянами Суворовим і Афанасьєвим, з одного боку, та «совками» Кушнарьовим і Тихоновим – з іншого. Що «перестройщик» Кушнарьов так і не доріс до оцінки Романа Шухевича Віктором Суворовим («снимаю шляпу свою и низко кланяюсь светлой памяти его») – оце і був його власний «цивілізаційний вибір» – вибір «совка», а не росіянина.

І справа тут не в «нав’язуванні» поглядів. Просто на Сході України слід розповісти не лише про «героїв» ЧК та НКВД, а й повстанців 1920-х і 1950-х.

Але ж за симетричної репрезентації різних поглядів на теренах «регіоналів» ставлення їхньої електоральної пастви до «цивілізаційних цінностей» вочевидь зміниться.

Отже, справа не в роз’єднаності територій, а в роз’єднаності – сепарації – умів. І допоки матимемо асиметричні інформстосунки в межах однієї країни, сепаратизм житиме й надалі під соусом «федералізму».

«Аятола Затулейні»

Про що говоритиме компашка (якщо збереться) в Северодонецьку? Повідомляється, що здебільшого про «гуманітарне» включно з двома Хартіями – про місцеве самоврядування і регіональні мови. Також про НАТО і, ясна річ, про те, як «об’єднати країну, знявши гостроту в питаннях двомовності» (хоча є приказка: «Хочеш двомовності – вивчи українську»). Отже, банальна програма баламутства, покликана надолужити те, про що Затулін розчаровано казав минулого року на з’їзді ПР, – «недостатнє педалювання тем мови, НАТО й федералізму».

А чи з’явиться Затулін у Северодонецьку власною персоною? Мав би, адже уважно відстежував обидві парламентські кампанії ПР, з якою «Єдина Росія» має меморандум про стратегічне партнерство.

На часі й пошук нових лідерів. Ймовірно, що серед нових «друзів» кремлівського «аятоли» побачимо «спікерів ініціативної групи» Северодонецька-2 – «регіоналів» Вадима Колесниченка та голову Луганської облради Валерія Голенка.

На з’їзді ПР у серпні 2007-го Затулін був одвертим – Янукович потребує нового Кушнарьова. «Если бы Кушнарев был жив, то новых выборов (до ВР – О. Р.) просто не было бы…». Затулін упевнений, що однією з причин програшу «регіоналів» у розпал тієї кризи «стала боязнь вспоминать о своих пророссийских лозунгах – федерализации, государственности русского языка и, тем самым, «мобилизовать электорат». Ці теми випали з телероликів ПР, бідкався Затулін. «В разгар судьбоносного, межцивилизационного конфликта на Украине руководство ПР … положилось на закулисную «переговорную дипломатию», – відчитує свою паству «аятола» і пояснює це «боязнью быть обвиненными в расколе государства». «После смерти Кушнарева к управлению Партией Регионов пришли люди, готовые пойти на компромисс с Виктором Ющенко», дратується Затулін. Він невдоволений навіть формальною тезою «європейського вибору» в програмі ПР. Бо вважає, що «опора на пророссийский электорат и заявления о «европейском выборе Украины» – «взаимоисключающие установки». Як кажуть, повний… інструктаж.

До речі, діти Кушнарьова створили фонд, аби продовжити «начинания отца». Чи не «Костя-40%» стане фінансовим розпорядником у пошуку для України нових володєй корнілових?

«Ви жертвою палі в борьбє роковой…»

На кушнарьовську творчість часів Помаранчевої зими є дотепна пародія:

«…И я хочу сказать горячим головам под голубыми знаменами, что отсюда до Феофании – 480 километров, а до изюмской горбольницы – всего 40…»

До речі, а скільки до кремлівської? – Щось давно у нас Костя Затулін не був…

 

Народна газета, №4 (802), 2008 р.

 

Posted in ВИБРАНЕ, СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , , , , , , | Leave a comment

Українських даїшників час відправляти до Британії

Англійська дорожня поліція піддала обструкції міністра зі структури МВС. За порушення правил їзди.

Нещодавні спроби нашої міліції «прикрити» замміністра внутрішніх справ Сергія Попкова, чия іномарка «Тойота Авалон» на одному зі столичних переходів збила дівчину (відкрита травма черепа), спонукають до простого запитання: якщо ми так прагнемо до Європи, то як до провин високопосадовців ставляться у них на дорогах?
Трапилося так, що, перебуваючи днями в Англії, автор став свідком буденної для них, але фантастичної для нас події. Протягом цілого дня (2 листопада) весь англійський ефір (а наступного дня – і преса) обсмоктував випадок, коли за використання мобільного телефону під час їзди було оштрафовано міністра у справах імміграції, що входить до структури МВС (по їхньому «Home Office») Ліама Берна. До речі, що британський міністр він машину власноруч, без водія – по-своєму теж цікавий факт…
Це вже ввечері Берн публічно виправдовувався, що мав відповісти на важливий дзвінок із приводу депортації, коли був зупинений поліціантами. Ті ж, зі свого боку, навіть і не думали з ним панькатися: міністру одразу зробили 3 «дірки» в правах і вліпили штраф у 100 фунтів стерлінгів.
Але цим справа не завершилася. Оскільки міністр уже до того мав 3 штрафні очки за аналогічний проступок, зафіксований поліцією Бірмінгема цього літа, сумарні 6 «дірок» автоматично призвели до запису за правопорушення (criminal record), який зробила на нього британська поліція, як на особу, що потенційно небезпечна для інших водіїв.
Того ж дня радіо журналісти (а наступного – акули пера) «відвантажили» міністру по повній програмі, нагадавши, що саме він, відповідаючи кілька місяців тому в складі МВС за поліцію всієї країни(!), влаштовував численні кампанії за безпеку дорожнього руху і жорсткіші покарання «потенційних убивць» на дорогах. Іронія полягає в тім, що рік тому пан Берн особисто брав участь у парламентських слуханнях із вдосконалення правил дорожнього руху і доклав чималих зусиль до запровадження «дірок» саме за розмову по телефону «рукою» під час кермування авта. (Втім, дослідження свідчать, що ризик аварії зростає вчетверо незалежно від того, чи ви тримаєте мобілку рукою чи під час розмови ви в навушниках і обидві руки вільні).
До речі, коли влітку цього року пана Берна зупинили бірмінгемські поліцейські, він обіймав посаду… міністра в справах поліції (police minister)! До речі, згідно статистики, щодня британська поліція бачить, як близько 3% водіїв розмовляють по телефону, але виписує в середньому лише 50 штрафів щодня. Здавалося б, як легко було поліцейським сховатися за цією статистикою, «не помітивши» того дня міністра-лейбориста. Не сховалися.
Далі більше. Того ж дня в центрі Оксфорда за перевищення швидкості затримали… одного з місцевих поліцейських високопосадовців (штраф 100 фунтів). Цей пан одразу ж потрапив на зуб місцевим журналістам, бо намагався звалити провину на сина – мовляв, той був у цей час за кермом… Син, однак, не схотів «підставлятися» за батю і спростував цю вигадку. Відтак, того дня оксфордські радіостанції на всі лади обговорювали цю подію вкупі з «загальнонаціональним» проступком пана Берна.
Виглядає так, що для британських полісменів взяти за одне місце власних босів за порушення правил дорожнього руху – так само просто, як випити традиційну чашку чаю. Воістину «закон – один для всіх». На жаль, поки що – не в Україні…

Оригінал статті: http://www.proua.com/analitic/2007/11/28/094003.html

http://politics.comments.ua/2007/11/28/28532/Ukrainskih-daishnikiv-chas.html

Posted in СТАТТІ | Tagged , , , | Leave a comment

«ХРЕСТОВИЙ ПОХІД» САРАНИ

«Іван да Мар’я» на службі «православ’я»…
Фото Володимира БІЛКЕЯ

Чи думали колись правителі Київської держави, поширюючи християнство на схід і північ од Києва, що через десять століть нащадки новообернених, пройнявшись раптом «благочестям» і «болем» за віру, «поженуть хвилю» в зворотному напрямку?
Це не жарт. У Москві оголошено про «хрестовий похід». Точніше сказать (мовою її офіційних трубадурів), «Російська православна церква оголосила про «другу християнізацію Росії»… І не тільки Росії, позаяк в означення останньої зазвичай чого тільки не потрапляє завдяки буйній фантазії наших «братів по розуму»… Нині хіба що червоні пустелі Марсу, метанові моря Юпітеру та сріблясті кільця Сатурну можуть спочивати спокійно – наразі там не прижилися легендарні берізки…  

Отже, Священний Синод ухвалив «концепцію місіонерського контрнаступу Російської Православної Церкви». Не більше й не менше.
Натхненний підписанням 17 травня Акту про канонічну єдність Патріаршої й Закордонної частин Російської Церкви (тобто, возз’єдналися та частина РПЦ, що від «Великого Жовтня» була одержавлено-кегебістською й такою залишається дотепер – навіть не Церква в класичному розумінні, а політична організація під релігійною личиною – і ті, хто від ЧК тікав свого часу за кордон), Священний Синод РПЦ  на радощах відкрив приходи в Норвегії та Індії (як кажуть у білокам’яній – «от Москви до самих до окраін, с южних гор до сєвєрних морєй»), а також ухвалив кілька «доленосних  рішень», серед яких одне – «воістину історичне». Рішенням Синоду прийнято Концепцію місіонерської діяльності РПЦ, в якій сказано:
«За останні 800 років Російська Православна Церква ніколи ще не опинялася перед необхідністю здійснення апостольської проповіді в таких масштабах, коли місіонерське поле увібрало в себе мільйони людей, що звільнилися з під ярма безбожної ідеології, які проживають на величезних територіях… Виникла парадоксальна ситуація необхідності «другої християнізації» народів, що живуть на території пастирської відповідальності Російської Православної Церкви, і масштаби цієї «другої християнізації» безпрецедентні. З усвідомлення цього випливає чимало особливостей і завдань здійснення місіонерської діяльності».
Що ж це за «особливості»?

Лобом об Хрещатик…
Фото Володимира БІЛКЕЯ

На патетично-зворушливе «Отже, ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Батька й Сина й Святого Духа, навчаючи їх дотримуватись усього, що Я повелів Вам» (Мф. 28, 19-20), на язик проситься тільки одне – хто б це «навчав»… І аби не занурюватися в царину складних біблійних матерій із остраху збогохульничати, міркуючи про ті «звитяги» в ім’я «віри», що їх колись здійснила, а нині готується повторити РПЦ, погляньмо на речі, які власне до віри не мають жодного стосунку – хіба що до плану дій вербувально-пропагандистської організації, зле замаскованої під церкву…
Синодом одверто визнано, що «місія необхідна у всіх сферах життя, в тому числі політичній, економічній, культурній»… Вельми красномовно… До речі, не новина, що в поняття «православ’я» Москва вкладає зміст, часто-густо далекий од релігії як такої. «Православ’я» по-московськи доволі критично оцінювали свого часу церковні ієрархи Козацької України, а закордонні мандрівники-християни дивувалися здатності «віруючих»-московитів одправляти релігійні культи, тримаючи в руках молитовники і не будучи в змозі щось прочитати в них… Історія повторюється. І, гадається, не лише в Росії. Нині і в нас існує чимало нібито «повернених» у лоно церкви мирян, для яких віра зводиться до зовнішньої обрядовості. В Росії ж це доповнюється традиційною агресивністю в ім’я месіанської ідеї «святої Русі». Принаймні, українські ієрархи ніколи не закликали «наставляти на путь істинний» увесь світ, що з легкістю подибуємо в московських мареннях… Лише уявіть: «православна місія визнана глобальним завданням», оскільки, на думку Синоду РПЦ, «православну місію потребує і Росія, і весь світ»…
І не думайте, що світ зможе тепер відкараскатися від «істинного» православ’я. Адже Синод «визнав за необхідне рішуче модернізувати методи місіонерської діяльності», оскільки  «використання літератури, освітніх програм  і більшості інших матеріалів, створених у дореволюційну епоху», визнано «малоефективним». Натомість концепція Синоду закликає «активно освоювати інформаційний простір, використовуючи розмаїття новітніх інформаційних технологій (радіомовлення, телебачення, Інтернет і друковані ЗМІ». По суті, це лише постскриптум, бо реально РПЦ вже розпочала вторгнення і в Інтернет і в телепростір інших країн.
Промовистими є наміри «надати місії в інформаційному просторі випереджальний характер, що передбачає швидке реагування на події, які відбуваються в суспільстві, а також їхню своєчасну християнську оцінку для формування суспільної думки». Тож можна не сумніватися, що кількість втручань РПЦ у внутрішні справи новопосталих незалежних держав (передусім у царині їхньої гуманітарної політики) значно побільшає – з метою «формування суспільної думки».
Зрозуміло, що «Російська Церква є істинна, вселенська, наступаюча»! А коли так, то «помімо само собой разумєющєгося воцєрковлєнія русского народа, украінцєв і білорусов (уловлюєте різницю? – останні два московською церквою за народи не визнаються – О. Р.) «визнана необхідність місії і серед діаспор»…

Церковні дзвони заступили мегафони…
або
Прогресивні соціалісти – церкви «реформісти»…
Фото Володимира БІЛКЕЯ

Оперуючи військовою термінологією, Синод закликає до «мобілізації» мирян на справу «Другої християнізації Росії» – участь у церковних конференціях, диспутах, інтернет-форумах, теле- і радіопередачах…
Особливо важливою визнано місію на транспорті. Тож чекайте на «безкоштовну роздачу місіонерської літератури на авто-, авіа-, водному й залізничному транспорті, будівництво каплиць і храмів на вокзалах, в аеропортах, у морських і річкових портах, а також здійснення місіонерської діяльності серед обслуговуючого персоналу на транспорті». Грандіозна програма!
І якщо хтось думає, що «хрестовий похід» по-московському обмежиться великими містами, то помиляється: у Синода довгі руки – «місія Церкви повинна відбуватися не тільки в мегаполісах, а й у важкодоступних районах. Слід задіяти всі сучасні види транспорту, що особливо важливо для віддалених регіонів (храми-автомобілі, храми-кораблі, храми-вагони, наметові храми тощо)».
А наприкінці сховано те, що насправді і є основною метою цієї грандіозної місіонерської програми. Резолюція «Про єдність Церкви» закликає до «збереження духовної єдності народів, об’єднаних приналежністю до Російської Православної Церкви – поверх державних кордонів, національних та інших відмінностей».
Тему автокефалії Української Православної Церкви Синод РПЦ відкидає і по суті закриває. Натомість оголошується, що «нині РПЦ є духовним скріпленням низки православних народів, об’єднаних загальною долею, основою цивілізаційної ідентичності східнослов’янського світу. Зберегти її єдність поверх державних кордонів, мовних, національних та інших відмінностей наш християнський обов’язок», – виголошують політтехнологи в рясах одвічне прагнення Кремля. То до чого тут «християнство», коли завдання цілком політичне?
…Чимало лиха було скоєно в світі іменем Христа і з хрестом у руці протягом нової доби. Римській церкві таки довелося вибачатися за інквізицію. Від Московської, що пихато іменує себе «істино православною», ми досі не почули ні жодних вибачень за питомий «внесок» у культурологічний розбій на території України, ні про готовність звільнити  історичні церковні споруди, збудовані коштом українських князів і гетьманів. Крадіями були – крадіями лишаються… З тією різницею, що відтепер крадії вирушають у всесвітній «хрестовий похід». Схоже, на світ чекає грандіозна вистава-комедія, де буде вдосталь місця – і для глядачів, і для сміху.
Взагалі ж, на думку Синоду РПЦ, «Москва, Київ, Кишинів і Мінськ повинні (саме так, у наказовій формі – О. Р.) усвідомити себе як унікальні й неповторні центри єдиної Церкви і єдиної потужної цивілізації, від імені якої вони здатні на рівних говорити з будь-якими міжнародними полюсами влади (не второпаю – це лексикон Путіна чи «святих отців»? – О. Р.)».
«Нам нужна єдіная Церковь, хранящая в мірє Отєчєство зємноє і вєдущая православний народ к Отєчєству Нєбєсному», – проголошує Синод.
Що ж, на «небі» вони  своє «єдіноє отєчєство» вже збудували – залишається «продублювати» його на землі… І тут московським церковникам є на кого покластися у непростій і клопітній справі, що потребує чималеньких коштів. Присутність Путіна на врочистому підписанні Акту про канонічну єдність РПЦ МП і РПЦ Закордонної більш аніж промовиста. Як і те, що саме він був «гарантом» переговорів з їхнього об’єднання, що почалися три роки тому.
А головне – закордонні архієреї, «побачивши на власні очі главу російської держави, переконалися в тім, що світська влада більше не є гонителем Церкви», розчулено схлипують од почуттів у Синоді. Ще б пак! Адже ця «церква» є суттєвим компонентом путінської владної машини. І не «православ’я», а заїжджену ідею російського «первородства» збираються утверджувати новітні путінські «хрестоносці» за російський державний кошт, за кошт платників податків. Втім, останні, здається, не заперечують. Так уже історично склалося…

 

Народна газета, №22 (772). 14.06 – 20.06  2007 р.

Posted in СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , , , , | Leave a comment

«НАРОДНОМУ» – «ЗАСЛУЖЕНОГО»? (Мороз як зброя Януковича)

Оскільки правовий безлад, в який занурилася країна не без участі видатного «реформатора»-соціаліста, розв’язується на рівнях напівпублічних переговорів між основними політичними гравцями й закулісних домовленостей між крупним бізнесом, для Олександра Мороза настали воістину драматичні дні – він ніби зайвий. Бо, хоч і має власних «буржуїнів» на кшталт Рудьковського, до Ахметова тим далеко…

Літо 2006-го… На площі перед Верховною Радою – група підтримки новоспеченої «синьо-червоної» коаліції (ПР-КПУ-СПУ), в якій керманич СПУ – з результатом на виборах трохи більше 5% – щойно всівся в омріяне крісло голови ВР (фото автора)

Втім, ця «зайвість», здається, радше уявна. Дедалі очевидніше, що Мороз відіграє роль такого собі запрограмованого «дезінтегратора» домовленостей між Ющенком і Януковичем. Хоча зовні його демарші виглядають як самостійні кроки соціалістів, для яких політичне представництво у Верховній Раді 5 скликання може стати останнім в разі дострокових виборів, надто вже синхронними виглядають дії «червоно-синього» дуету: сьогодні «домовленості» нібито є, а завтра легко знаходяться зачіпки для їх руйнування.
Тож Янукович, коли треба, прикривається Морозом, як отим щитом, який ніби «сам по собі». Дуже зручно.
Олександр Мороз – великий знавець усіляких регламентів, процедурних моментів і  юридичної казуїстики, тож політичну кризу навряд чи можна вважати подоланою, а домовленості остаточними, доки «батько демократії» стоїть на варті вищеозначеної.
Що він в Українському домі на так званих «відкритих громадських слуханнях» раптом видав, що насправді «коаліцію ніхто не збирався розширювати» (купуючи депутатів від опозиції) – так то просто брехав для таращанських бабусь. Але, говорячи всерйоз про політичну живучість Мороза, варто звернути увагу на такий показник, як кількість «техніко-тактичних прийомів», що він їх застосовує у повсякденній практиці.
Колись Валерій Лобановський зробив цілу революцію у футболі, ставши на шлях оцінювання ефективності футболіста не за кількістю голів-красенів чи піжонських обводок, а за загальною сумою тактико-технічних прийомів, які той застосував протягом матчу – байдуже, з м’ячем чи без м’яча… За цим показником спікер Мороз вочевидь не так «ефектний» як «ефективний», а тому і «надживучий». Якщо треба, він пролізе навіть там, куди нормальна людина просто не «попхається» – як було, приміром, із «виступом» у ПАРЄ, де його взагалі не чекали і надали-таки слово рівно «на одне речення привітання», а він спромігся в ті секунди, що його «речення» перекладали, виголосити собі невеличку політичну промову, за що був перерваний обуреним головуючим. Про таких у народі красномовно кажуть: «без мила в … залізе».
Підмінюючи поняття, як картярний шулер карти, Мороз марить, аби дострокові вибори до ВР проводились разом із президентськими, мовляв, «необхідно потвердити довіру народу до обох інститутів влади»… Навіщо? Ющенко, на відміну від Кучми, депутатів для провладної фракції не купував, і на відміну від Мороза Конституцію собі рідному під спікерство «на перспективу» не рихтував, то чого метушитися? Якщо й варто щось «потвердити», то це ціну «народності» власне спікера…
Крайня агресивність «червоно-рожевих» щодо дострокових виборів зрозуміла: для СПУ це перспектива піти в небуття (навряд чи допоможе й піар-кампанія з «героєм парканів» Цушком), але й для КПУ, яка навряд чи колись серйозно розраховувала увійти у владу, не все так просто – за товаришем Петром уже стоїть із «косою» «шалена Наталка», яка вочевидь не полінується відкрити трудящим очі на безсоромний альянс «комуніста» Симоненка із злочинним капіталом…
Що ж до «народності» Олександра Олександровича, то з роками вона неухильно знижувалася – від 11 до 5-6% (і то завдяки своєчасній колись з’яві на Майдані). Оскільки ж нині ціна морозівської «народності» – 1-2%, єдина надія – рятуватися в чужих списках. Адже донецькі «своїх» не кидають – надто «народного» спікера…
Але, по-перше, це вкрай принизливо, по-друге, кого із своїх тоді викидати «регіоналам» задля Санича і кількох його соратників?… Та й спікерство вже не запропонують – у ПР власних кандидатів не бракує…
Є, однак, і інший варіант – «приєднатися» до політпенсіонерів Кравчука і Кучми, яких свого часу так не злюбив… І в ранзі «мудрого й досвідченого» час од часу «фестивалити» по всіляких «столах» і «форумах»… То, може, направду час уже податися від «народного» до «заслуженого»?
Але ж дуже не хочеться… Тому воюватиме, мабуть, не на життя, а на смерть. Олександр Мороз – не той, хто здатен просто піти, сказавши наостанок: «Дякую за увагу»… Якось Степан Хмара влучно сказав про нього: «Цей ніколи не наїсться»… Схоже на те. Виглядає так, що він до останнього «ковбаситиме» під власні інтереси «верховного голови» країну, провокуючи протистояння й поглиблення конфлікту.
І це ще питання, чи відбудуться дострокові вибори 30 вересня…

Народна газета, №22 (772). 14.06 – 20.06  2007 р.

Posted in СТАТТІ | Tagged , , , | Leave a comment