Чиєю кров’ю харчується УПИР? – НАШОЮ.

Вже не згадаю яким дивом і через кого саме з друзів по фейсбуку, але пару днів тому я потрапив на «гілку» ФБ, де 23 фєвраля святкували нє по-дєтскі, бо вшановували (без усяких там кучмо-симоненківських окозамилюючих «захисників вітчизни») – «русский дух», «силу русского оружия» і «солдата, который спас мир»… Солдата, який усьому світові ще покаже кузькіну мать, не кажучи про якихось там хохлів:-)

Мою спробу щось заперечити звісно було одностайно і гнівно сприйнято як топтаніє грязнимі ногамі в їхніх чістих душах. Зрештою я перепросив за те, що випадково потрапив не до свого світу і пішов. Але подумалось от про що…

Того ж таки 23-го лютого дехто з моїх фб-друзів, яких складно запідозрити в симпатіях до «русского духа»,  пояснювали, що в цей день вони просто відзначають своє власне перебування в лавах СА (Советской Армии) – безвідносно до троцькістсько-лєнінської історії цього свята.
В принципі, я не мав наміру повертатися до цього знову, якби не ота нєізгладімая встрєча з «чистими душами».

Зрозуміло, що 23 фєвраля – це передусім День кремлівського упиря.
Чи так уже багато треба аби упиря підживити? Та ні! – Просто СКЛАСТИ ЙОМУ КОМПАНІЮ.
І що ж ми робимо під соусом ностальгії по роках нашої служби в СА? Ми, чимало з яких позиціонує себе як українського націоналіста (тобто, нормального українця)… – Ми гордливо виставляємо пачками свої фотографії служби в СА в соцмережах САМЕ В ЦЕЙ  ДЕНЬ. Ми самі, власною українською кров’ю, живимо кремлівського упиря, який радо харчується нашою плоттю і п’є з наших душ. Ми самі «спонсоруємо» і підживлюємо ідею «русского міра» путіних-гундяєвих, складаючи компанію тим, хто, живучи в Україні, в цей день відверто вшановує «русский дух»:-)

…Одна річ – поздоровити в цей день своїх літніх близьких і рідних, для яких ця дата назавжди і нерозривно пов’язана з війною, яку вони пройшли, чи 20-річною службою в армії колишньої країни.  Інша річ – «підсаджувати» на цю дату молодих уже в НОВІЙ Україні. Підсаджувати ВЛАСНИМ ПРИКЛАДОМ.

Ми якось забуваємо (чи просто не віримо), що матеріальним таки править дух. І без спроб поставити дух НАД тим, що є для нас звичним і матеріальним, нашій нації нічого не світить, тому що надто багато нам треба в собі самих міняти. І цього не зробить нам ніхто зверху, якщо ми самі не робитимемо цього ЗНИЗУ.

Дуже часто можна почути лайку на адресу Президента Ющенка, зокрема про його слабкість. Та чи завжди МИ САМІ буваємо сильними у наших щоденних вчинках (зокрема, соціально-гуманітарного характеру)? Чи в кожного вистачить сили сказати: «Кохана, а ти не могла б поздоровити мене 14 жовтня, бо 23-є – це гнила дата?» Або «Коханий, ти не образишся, якщо я поздоровлю тебе з днем українських (і справжніх!) чоловіків 14 жовтня?».

P.S.: Спочатку думав сказати про це пізніше чи взагалі наступного року, але… ми живемо в такий час, що нічого не варто відкладати на майбутнє…

Див. також:

23 ФЕВРАЛЯ: день «захисника вітчизни» – в день окупанта???

Posted in НОТАТКИ | Tagged , | 1 Comment

23 ФЕВРАЛЯ: день «захисника вітчизни» – в день окупанта???

Зрозуміло, що «святкувати» під виглядом “Дня захисника вітчизни” свято російської армії (“Дєнь Совєтской Арміі” в колишньому СССР ), яка саме в дні свого «народження» 1918 року наступала на Київ і розстрілювала на його вулицях українців, можуть лише інваліди постсовєтського простору.
Простору, яким поки що і залишається Україна.
Як довго залишатиметься?
It depends…, – як кажуть англійці.
Залежить од нас.

Монумент під Крутами Чернігівської обл.
Тут українці у січні 1918р. вступили в один із перших боїв з червоною московською ордою, що святкує день “народження” своєї армії (армії Троцького-Лєніна) 23 фєвраля.

На цій сторінці – могили українців, що полягли в боях проти московських інтервентів: першою була Лозова на Харківщині (грудень 1917-го)… потім Крути, Літки… І ще 4 роки війни…
http://unknownwar.info/-_1080/
Просто пройдіться курсором по цих фотографіях і подивіться географію наших могил…

«Святкувати» щось разом із комуністами та путіними 23 лютого – означає топтатися по цих могилах. І ще по тисячах і тисячах – не знайдених або навіки втрачених і розкиданих по всій Україні.

Сьогодні може бути хіба що День пам’яті вояків Армії УНР та УГА, полеглих в боях з інтервентами в часи Української революції та Визвольної війни 1917-1920х років.

 

P. S.: Дякую всім, хто розмістив і поширив ці фотоплакати у мережі Фейсбук 23 лютого 2013р.

Posted in НОТАТКИ | Tagged , , | 1 Comment

«Валентин» з душком… (післямова до свята)

Цукерки з’їдено, вино випито… Тож мені вже не так лячно образити романтичні почуття тих, хто відсвяткував цей день:-)

«День Св. Валентина» мені несимпатичний щонайменше з двох причин.

По-перше, сумнівною виглядає така поширена технологія християнської церкви як «присадка» нововинайденого нею свята на місце іншого – в даному випадку популярного для стародавнього Риму – з метою витіснити і знищити народні традиції та вірування.

Бідкатися ж щодо «убієнного» Валентина й поготів недоречно – по суті той здійснював підривну діяльність проти Римської держави, брутально порушуючи її закони.

1. Про «мученика»

Одне із зображень Св.Валентина

Взагалі то мучеників-Валентинів серед ранніх християн було чимало, а тих, кого згадують в Католицькій енциклопедії під датою 14 лютого, декілька. Один згинув десь в Африці (може, його з’їли як Кука). Той же, кого нині «всесвітньо» вшановують, наклав головою в Римі. За що саме? – Нелегально, всупереч законам, вінчав у шлюбі солдат Римської армії, яким було заборонено одружуватися. Римський імператор Клавдій ІІ ввів таку заборону, вважаючи що шлюб заважає чоловікам бути вправними солдатами.
Сперечатися з компетенцію Клавдія у військових справах не випадає. Хоча його правління тривало лише два(!) роки, він встиг перемогти готів, що напали на Рим – спочатку у 268 році,  а в битві 269 року вигнав їх з території імперії за Дунай на ціле століття. Смерть від чуми завадила йому стати на борню з вандалами, що напали на Рим наприкінці того самого року…
Мабуть, цей полководець таки розумівся на військових справах трохи ліпше за «гуманіста» Валентина, який вів розкладову діяльність проти держави, що перебувала в стані війни. Згадаємо, що робили українські козаки з тими, хто під час бойових дій порушував дисципліну (наприклад, пиячив) – карали на смерть на суші й викидали за борт під час морських походів.

Бронзовий бюст Клавдія II Готського

Враховуючи, що один добре навчений легіонер у бою вартував десятка варварів, втручання «валентинів» у солдатські справи можна трактувати як підривну діяльність ранньої християнської церкви проти Римської держави. Це як, приміром, у багатьох сферах здійснює сьогодні підривну діяльність проти Української держави церква московська.
І чи вважали взагалі «валентини» Римську державу своєю? Це питання..  Думка про те, що Рим розвалили не лише нерівні соціальні стосунки всередині та напади із зовні, а й тогочасна християнська ідеологія, щонайменше заслуговує на увагу.

Не слід, однак, думати, що імператор був настільки кровожерливим, що одразу скарав порушника Валентина на горло.
Навпаки! Клавдій із симпатією ставився до ув’язненого, аж поки той не набрався зухвальства спробувати навернути в свою віру імператора.… Лише тоді «агітатора» було засуджено на смерть.
Отже, імператор повівся у цій ситуації доволі поблажливо, я б сказав, ліберально у порівнянні з лєніними, сталіними і дзержинськими.
До того ж ми не знаємо, які саме слова казав майбутній «святий» Клавдію… Може, він соромив його за “поганство” і ображав богів, у яких імператор вірив. «Легенди» про це мовчать…

2. Про т.зв. «сексуальну лотерею».

«День Святого Валентина» церква присадила на Луперкалії – римське свято плодючості на честь покровителя землеробів бога Фавна, а також засновників Риму – Ромула і Рема.
Того дня молоді римлянки складали до великого глека папірці з власними іменами, а римські хлопці виймали їх, утворюючи партнерські пари – чи то на час фестивалю, чи то на цілий Новий рік (що починався в березні!). Часто вони закохувалися й одружувалися. Відтак, для Римської держави це популярне в народі свято вочевидь покращувало демографічну ситуацію.
Можна сперечатися щодо цієї традиції, але у «Звичаях нашого народу» Олекси Воропая знаходимо подібну практику й в українських дівчат і парубків.
До речі, про «поганську віру»…  Латиною pagus – це село, paganus-сільський, pagani-селяни, отже т.зв.  «поганська» віра – це сільська віра, а точніше – народна (Митрополит Іларіон.  «Дохристиянські вірування українського народу»).
Римська «лотерея» зовсім не означала, що в разі відсутності взаємної симпатії, когось мали силоміць примушувати до сексу – інакше християнські джерела не забули б згадати про це як про чергове «дикунство» поган. Примусовий секс тим більше не міг бути обов’язковим для пари упродовж наступного року, оскільки молоді римлянки і римляни були вільними людьми, а не рабами. Так само очевидно, що, як вільні громадяни Риму, вони могли шукати собі й альтернативну пару. Елемент пікантності в «лотереї» безумовно був, але чи не нагадує вона певною мірою нинішні сайти знайомств (зокрема «сліпі побачення»)?

Заборона свята Луперкалій Папою наприкінці 5 ст. як «антихристиянського» і оголошення ним 14 лютого Днем Св. Валентина виглядає не меншим самодурством, аніж заборона імператором Клавдієм одружуватися солдатам. Принаймні, в останньому була якась логіка.
Хоч там як, але як «свято закоханих», цей день почав відзначатися набагаааааато пізніше – «москва нє сразу строілась, нє сразу всьо устроілось» – спочатку треба було «погасити» популярне римське свято.
І ось у 496 році Папа Геласіус «освіжив» народну традицію: замість папірців з іменами неодружених дівчат тепер зі скрині тягнули папірці з іменами… святих:-) і впродовж усього року «щасливці» мали імітувати та перевершувати чесноти тих, чиї імена витягнули… Не дивно, що молодь відмовлялась від таких «розваг», адже хлопці покладали на це свято великі надії знайти для себе потенційну наречену. Відтак, парубки відкинули ідею церкви і почали писати на папірці ім’я своєї жаданої…

Що ж, яке свято симпатичне, а яке ні, сьогодні вочевидь кожен вирішує сам. Утім, ніколи не зайве знати, що за ним стоїть…

P.S.:
1. Той факт, що Марк Антоній очолював колегію жерців на святі Луперкалій і вибрав саме цей день 44 року до н. е. як найкращий час аби запропонувати корону Юлію Цезарю, свідчить про ВАГУ цього свята для Риму.
Що треба аби знищити державу? – Знищити зокрема традиції, які живлять її.

2. Нагадаємо, що свято Луперкалій вшановувало засновників Риму Ромула і Рема – приклад, вартий наслідування сучасними українцями.
Чому б киянам не встановили собі не просто День Києва, що аморфно святкується наприкінці травня, а День на честь ЗАСНОВНИКІВ міста у 5 ст. – Кия, Щека, Хорива і їхньої сестри Либідь? (облишмо зараз той факт, що деякі історики відсувають дату народження Києва взагалі до початку нової ери).
Як поставиться до цього церква московська, передбачити не складно. Адже таке святкування щороку нагадувало б усім про різницю у віці між Києвом і Москвою щонайменше у сім століть.
Мене більше цікавить, як сприйняла б таку ідею Українська церква? – Адже засновники Києва, мабуть, не були християнами…

Posted in НОТАТКИ | Tagged , , , , , | Leave a comment

На що ідуть гроші, зароблені Коломойським в Україні?

Днями відбулась сесія Європейського єврейського парламенту в Кракові.

«На несколько дней древний польский город Краков стал эпицентром еврейской жизни в Европе – созданный по инициативе Европейского еврейского союза (EJU) во главе с Игорем Коломойским Европейский еврейский парламент (EJP) проводил здесь свою очередную сессию» – повідомляє кореспондент.

«Пленарные заседания проходили в торжественном зале мэрии Кракова, возле которого несла почетный караул польская гвардия»:-)

За інформацією кореспондента, 120 депутатів з усіх країн Європи намітили серед іншого «пути борьбы с антисемитизмом». Адже останнім часом делегації Європейського єврейського парламенту «посещали … “горячие точки” Европы, где, увы, наблюдается рост антисемитизма. В частности, делегации EJP посещали Литву, Венгрию и Францию, где осенью и зимой были всплески антисемитских акций…
Особо хочется сказать и о поддержке EJP Государства Израиль».

Про що власне йдеться? – Читаємо:

«В свое время именно EJP пришлось, образно говоря, “ставить на место” Верховного представителя ЕС по вопросам внешней политики и политики безопасности Кэтрин Эштон в связи с ее антиизраильскими заявлениями. Миссии EJP неоднократно выезжали в Израиль, где депутаты Европейского еврейского парламента не только поддерживали постоянные контакты с высшим руководством еврейского государства, но и оказывали значимую помощь Армии обороны Израиля во время операции “Облачный столп”».

Враховуючи, що згадана више операція – одна з найбільших військових операцій Ізраїля за останні роки (про ставлення до операції різних країн світу можна прочитати тут) цікаво було б дізнатись: в чому конкретно полягала «значимая помощь Армии обороны Израиля» з боку Європейського єврейського парламенту?… Моральною підтримкою чи, може, грошима, зважаючи на її «значимість»?

Ми звичайно ж далекі від того, аби рахувати гроші в чужих кишенях, але… ніде правди діти: гроші Ігор Коломойський заробляє на праці українських робітників шляхом експлуатації українських підприємств, що йому належать. Тож, можливо варто було б – замість вивозити капітали в оффшори – залишати трохи більше в Україні на соціальні потреби «раб. сили»?

До речі, «в Кракове парламентарии разработали четкую программу для продолжения… акций в поддержку Государства Израиль».

Цікаво, чи має Європейський єврейський парламент таку саму «четкую программу» на підтримку держави Україна?

Posted in ІУДАЇЗМ ТА ІДЕОЛОГІЯ | Tagged , , , | Leave a comment

BBC-1 vs УТ-1: відчуйте різницю (тема Голодомору та дивізії «Галичина»)

Сьогодні вранці на BBC-1 (канал для “внутрішньої” британської аудиторії, не плутайте його з BBC World News) відбулася передача із серії Heir Hunters (Мисливці за спадщиною) – The case of Daisy Wingrove (Справа Дейзі Вінгрув).

Передача примітна тим, що, по-перше, у померлої виявилася просто величезна кількість спадкоємців, яких мусила розшукати агенція, а по-друге, по лінії пошуків проходив українець, що опинився в Англії після Другої світової – Mykola Lotocky, а відтак, пошук спадкоємців по цій лінії привів “мисливців” до України, і цю лінію пошуків (адже для них це певною мірою екзотика) вони зробили в програмі головною.

Ба більше, торкаючись біографічних сторінок українця, програма BBC розповіла про Голодомор 1932-1933 рр. з шокуючим відеорядом, принагідно зазначивши, що у селян забирали не просто зерно, а навіть харчі, прирікаючи їх на смерть.

Передача дала оціночну цифру вбитих штучним голодом українців – 7,5 млн. і назвала це ГЕНОЦИДОМ.

Чи можна у нас на «українському» ТБ за нинішнього антиукраїнського режиму зустріти щось подібне?…

В таких галузях українці-дивізійники мали спочатку відпрацювати, перш ніж отримували право вільно селитися будь-де в Англії (кадри телеканалу BBC-2).

Далі більше: згадавши долю багатьох дивізійників, що опинилися в Британії після війни і відзначивши, що вони показали себе в Англії гарними робітниками, хоч би в якій галузі господарства працювали, автори програми зауважили: після всього того, що в складі СССР робили з Україною, МОЖНА ЗРОЗУМІТИ тих українців, які пішли воювати проти Совєтської армії НА БОЦІ НІМЦІВ.

А ця ж тема взагалі була і залишається “захмарною” для нашого окупаційного (за влучним визначенням Юрія Іллєнка) інформпростору…

Mykola Lotocky (кадри телеканалу BBC-2).

… Вразило англійців і те, що два брати-українці, потрапивши різними шляхами після війни до Британії, яка надала їм притулок і не видала Сталіну, прожили багато років у кількох десятках кілометрів одне від одного, так ніколи і не побачившись і навіть не знаючи, що родина брата живе поруч… Микола жив дуже замкнено, адже боявся, що будь-яка інформація про його українські корені може трагічно позначитися на рідних,

Брат Миколи (кадри телеканалу BBC-2).

що залишилися в Україні. Він жив і помер відлюдником (за розповідями його сусідів, у яких англійські тележурналісти брали інтерв’ю) у 1992-му році – вже за часів незалежності України – в графстві Ноттінгемшир. Його брат, як виявилося, жив неподалік – у Лестері…

Отакий сюжет, отакі АКЦЕНТИ…

 

 

PS 1: саме акценти роблять матеріал… розставивши їх певним чином, журналіст може «вивернути» свій матеріал як завгодно…

PS 2: до речі, про визнання Голодомору геноцидом у світі. Не забуваймо, що це одна з небагатьох заслуг В. Ющенка. Тож, охочі шукати винних у наших невдачах будь-де і в будь-кому окрім себе особисто, принаймні один камінець можуть відкласти в бік…

PS 3: можливо, це суб’єктивне, але надто вже часто англійські автори програми демонстрували фотопортрет Миколи – вродливого молодого чоловіка з гордими рисами обличчя у військовій формі…. А потім і фото його брата – не менш вродливого українського вояка… Будучи трохи знайомий з англійським фенотипом (якось я викладу тут заради інтересу газетну сторінку з портретами переможців у виборах в одному англ. окрузі), підозрюю що для них врода (як чоловіча, так і жіноча) – теж екзотика:-)

Тепер краще розумію ідею Романа Коваля, висловлену кілька років тому, створити фотоальбом з портретами українських вояків часів Української революції та Визвольної війни 1917-1920 рр.  Це демонстрація генофонду, нехай і значною мірою загиблого та розсіяного по світах…

Шануймося.

04-12-2012

(Через три місяці після початкових нотаток телепрограму було повторено на телеканалі BBC-2, звідки і вдалося “вхопити” ці фото).

Posted in НОТАТКИ | Tagged , , , , | Leave a comment

«Ой, мамочка!» («Кандагар» навіяв…)

1. Про «героя»-українця.

Російський кінематограф зробив неабиякий крок уперед щодо образу українця в неоімперському кіно. Якщо у фільмі «Брат» наші земляки – потворні «бандерівські мафіозі», яких «удалиє русскіє рєбята» мочать у сортірах Нью-Йорку, а в «Адміралі» українцям відведено роль «зрадників», що стали на заваді шляхетним планам Колчака, то цього разу найважливіше з мистецтв зобразило хохла (на українця не тягне) таким собі, перепрошую, придурком-недоумком. Причому не злим і жорстоким, а дуже добрим і набожним. Що вже є прогрес…

Картина російського режисера з українським прізвищем Андрія Кавуна «Кандагар» зображує події 1995-1996 рр., коли екіпаж російського ІЛ-76, захопленого талібами, через рік полону спромігся угнати власний літак і повернутися додому.

Образ придуркуватого хохла цілком добротно (як і все, що він робить на сцені), втілив Богдан Бенюк. Щоправда, участь «махрового націоналіста» в героїчному російському кіно вкрай обурила «прогресивну громадськість» штибу вітренківців та «русскіх блоків». Але чого обурюватися? Українця зображено м’якотілим і трусливим розмазнею-ганчіркою. В той час як решта героїв, попри епізодичні внутрішні непорозуміння, демонструють майже нордичний російський характер, наш герой не просто лірик («такі сережки для доці бачив…») – він весь час труситься од страху, скиглить і капризує. «Саджай літак, капітане, бо зіб’ють», – вирячивши зі страху очі, першим звертається до командира… «Це нам отут спати?» – єдиний, хто вголос репетує щодо побутових умов полону… Він першим втягує голову, коли герой-росіянин рятує товариша від гранати, і з переляканими очима (це в Бенюка особливо добре виходить) шепоче «я не зможу», коли розподіляють, кому якого зняти вартового… Майже весь фільм наш герой говорить українською (який здобуток!) і водночас принизливо-меншовартісно записується в «русскіє»: «Да не могут они нас забыть. Мы же русские лётчики. – Ага! Особенно ты!!!»

«Боже, мамочка!» – з жахом шепоче «герой» на злеті під час втечі, коли літак майже торкається барханів…

В екіпажі справді був штурман з українським прізвищем – Олександр Здор, навіть борщ варив… Але такого, як Бенюк, ну точно не було. То навіщо він їм знадобився? – Російські критики пояснили вичерпно: «Учитывая, что наш кинематограф берет пример с американского, естественно в “Кандагаре” появился украинец, незатейливый такой», а російські глядачі – популярно: «Украинец, туповатый и смешной нацмен… В США для таких ролей используют негров, а у нас вместо негров теперь украинцы».

Цікаво, Бенюк читав сценарій Кавуна-сина та Кавуна-батька (Олега) до того, як його «підписали» на зйомки? І чи відчуває цю роль принизливою? Як вправний актор, до того ж свідомий націоналіст (не впевнений, яке з двох слів взяти в лапки), він не міг не бачити заздалегідь, як виглядатиме його «українець» на екранах. Що ж, росіяни оцінили таланти Бенюка сповна: «Создающий национальное разнообразие боязливый бортинженер-украинец» – це найтолерантніше, що вдалося знайти серед відгуків. А за найтиповіше править оце: «На фоне своих русских товарищей по несчастью украинец Роман выглядит трогательным недоумком», що дає «представление об украинцах как о не совсем полноценных русских».

В цьому контексті подивугідним є заклик нашої «прогресивної громадськості» до представників російської культури припинити запрошувати на роботу «відвертих ворогів Росії».

Та де ж він «ворог», коли гарно попрацював на проект телеканалу “Росія 1″ «нацменом-негром»? В самого Бенюка, який почувається героєм і навіть дякує опонентам за рекламу, слова вітренківців викликають сміх. Чого не скажеш про багатьох українців, гідність яких, до речі, береться захищати партія, одним з облич якої є саме він.

Хто задоволений, так це російські глядачки. «Приятно жить в стране, где есть такие мужчины!», – кажуть вони про кіногероїв Кандагару. Зрозуміло, що образ «недомужчины-недорусского», який успішно втілив Бенюк, якраз і покликаний відтінити справжню російську мужність…

В РФ існує «мистецький» постулат: у всіляких переділках росіянин – це завжди той, хто веде, а «нацмен» на кшталт Бенюківського хохла – завжди той, кого ведуть.

За що так не люблять в Росії наші ОУН та УПА разом узяті? Гадаю, значною мірою тому, що росіянам просто заздрісно. Адже українці були єдиними, хто наважився серйозно воювати проти Сталіна – тобто, були ведучими, в той час як росіяни в загонах УПА – просто веденими…

2. Про героя-«русского», мусульман і набої

Хоча головний герой фільму «Кандагар» за визначенням російських ЗМІ – «стойкость русского человека», «русскіх» там якраз майже і не було. Весь екіпаж авіакомпанії «Аеростан» був із Татарстану, половина екіпажу – етнічними татарами-мусульманами, а командир Володимир Шарпатов – марієць. Зірку Героя Росії крім нього отримав другий пілот Газінур Хайруллін. Отже, героїв татар і командира-марійця зробили «русскімі», а бортінженера Асхата Аббязова – «хохлом». Татар-мусульман «викинули» за борт, аби не заважали оспівувати православних «героїв-русскіх», що протистоять терористам-фундаменталістам і спробам навернути себе в іслам. Забавно, коли врахувати, що половина реального екіпажу і так була в ісламі…

Голова Тюменського казияту (аналог єпархії в християнських церквах) зазначив, що в режисера була чудова нагода «на прикладі багатонаціонального екіпажу показати братство російських народів», але…

Під час інтерв’ю з двома пілотами на російському ТБ ті скромно відводили очі в бік, говорячи: «Так… так усе й було…». Їх можна зрозуміти, адже режисер, що мав щоденники командира, багато чого переіначив задля «художнього вимислу», на що В. Шарпатов, який нині живе в Тюмені, змушений був зрештою погодитися. В реалі ж було й інше…

В своєму щоденнику командир пише: «Нас залишили всі. МЗС і Росія. А вже президенту й поготів наплювати. Він лише в самій Чечні втрачає щоденно більше людей, аніж наш екіпаж…»

«Всі занепали духом. Проклинають усіх і за все. Невже можна бути такими черствими, невже така велика держава, як наша, не в змозі зорганізувати й провести переговори? Але їм там, у Кремлі, важливіші зараз вибори» (З щоденника В. Шарпатова).

Врешті решт екіпаж здійснив втечу по суті самотужки…

І про набої…

Взагалі, то був прозаїчний комерційний рейс. Екіпажу ІЛ-76 казанської авіакомпанії «Аеростан», який тоді орендувала фірма «Трансавіа», запропонували перевезти набої з Тирани до афганського Баграму, – згадує В. Шарпатов. Два рейси пройшли без пригод, але втретє літак перехопили і посадили під Кандагаром моджахеди-противники Ахмад-Шаха Масуда, якому літак і віз набої.

Набої екіпаж перевозив неодноразово. Хоч як це дивно звучить, але вони підпадали під поняття «гуманітарний вантаж» і не були заборонені. Отже, справа цілком шляхетна. Заборона існувала на перевезення зенітних снарядів, які і було знайдено серед вантажу і продемонстровано талібами пакистанським журналістам. В кіно цього не було, хоча це головна причина арешту екіпажу.

Поміркуймо: країна, яка за Брежнєва розв’язала війну в Афганістані і є винною в загибелі афганців, кількість яких на порядок перевершує жертви серед радянських військ, залишивши цю країну, продовжує постачати туди набої – аби трохи зручніший для Кремля Масуд «ковбасив» менш зручних талібів.

«Приходили местные жители, показывали нам обрубки рук, ног – мол, это ваши солдаты искалечили нас, и вашими снарядами», – згадує командир екіпажу.

… Екіпаж, що після втечі до Арабських Еміратів згодом прибув на батьківщину, зустрічали як національних героїв. Але невдовзі пілотів звільнили з авіакомпанії «Аеростан». З’явилися чутки, що до боєприпасів мали стосунок кримінальні структури. Але ж екіпаж до цього не має стосунку і цілком заслуговує на гарний фільм про свої поневіряння і дивовижну втечу. І лише одне «але»…

Якось Володимира Шарпатова запитали, чи полетить той знову в Афганістан? Капітан подумав і відповів: «Обов’язково! Але на ТУ-160 і з повним бойовим завантаженням!»

Просте запитання: «Чим завинив Афганістан?»

18-02-2010

http://maidan.org.ua/lviv/mai/1266512388.html

 

Posted in ВИБРАНЕ, СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , , , , , | Leave a comment

Геннадій Москаль: «Підозрюю, що існує корупція і зі словацького боку… інакше ланцюжок не працював би…»

Генадій Москаль. Фото delfi.ua

Час, коли почне ДІЯТИ Закон про реадмісію, згідно з яким країни Західної Європи матимуть право відправляти затриманих на своїй території нелегальних мігрантів до України (яка є основним транзитним коридором переправки нелегалів) невпинно спливає.

Про наслідки цього і про корені проблеми в цілому наш кореспондент розмовляв з радником міністра внутрішніх справ, депутатом ВР од фракції «Наша Україна – Народна самооборона» Геннадієм Москалем.

- Які основні маршрути незаконного переміщення людей через територіюУкраїни?
– Основний маршрут — це Росія, на 90% , і 10% через Білорусь. Ще є Молдова, зокрема Придністров’я, але це невеличкий сегмент. Отже, основні проблеми — через прозорість наших східних кордонів. Які характерні ділянки? — Весь кордон, бо він на сході умовний і там нема технічних засобів, які мають наші західні кордони.
Після приєднання до Шенгенської угоди Словаччини та Угорщини прикордонна служба їм як така непотрібна, лише ділянки з Україною залишились. Щойно Румунія приєднається до Шенгенської угоди, і вона все своє найкраще обладнання перекине на наш кордон — як і Польща, якій не потрібно контролювати кордон із Німеччиною. Отже, західний наш кордон зміцнюється (по обидва боки!), а східний залишається без змін.
Нелегальних мігрантів як правило закликають туристичні фірми Росії, які  запрошують тих подивитися Кремль, Червону площу… Але там за ними ніхто не дивиться, їх одразу беруть під патронат злочинні угруповання й перевозять з Росії до України, в напрямку Закарпаття і далі — через українсько-словацький кордон до Європи. Ланцюжок цей налагоджено, ним займаються транснаціональні злочинні угруповання. Попадаються ті, хто думає, що можна проскочити Україну «на шару», без «даху», решта ж — давно в Європі.

- Наскільки великими є прибутки організаторів незаконного переміщення людей через територію України? Чи існують тарифи за послуги» у сфері контрабанди «живим товаром»?
– Це не просто прибутки, а надприбутки, оскільки торгівля людьми — одна з найприбутковіших статей як і торгівля наркотиками та зброєю. Ціна платиться залежно від пунктів відбуття і прибуття. Як правило, затримані в Україні нелегали грошей при собі не мають. Вони платять за кінцевий результат ще у власній країні, а гроші потім розподіляються між злочинними угрупованнями, які є на кожній території і кожне з яких виконує певну функцію.
«Точка входу» для них — весь український кордон од Білорусі і Чернігівської області до півдня, а точка виходу по суті одна — Закарпаття, через українсько-словацький кордон. Польща давно прикрила ці «дірки», Угорщина і Румунія теж. Підозрюю, що тут є корупція з того боку, словацького. З нашого вона завжди була. Але має бути спільна домовленість, інакше ланцюжок не працював би.

- Якою є динаміка потоків нелегальних мігрантів в Україні?
– Процес іде по-різному, залежно від загострень, країнах світу. За стабілізації політичної та економічної ситуацій у конфліктогенних країнах відтік звідти припиняється. Нині ж спад у динаміці нелегальної міграції відбувається через економічну кризу в Європі, бо потреба в робочих руках зменшилася. Як правило, кожен нелегал знає, куди їде і на яку роботу. Тож щойно Європа підніметься, потік нелегалів збільшиться знову.
Сьогодні, однак, збільшився потік нелегалів із Молдови. Через результати виборів. Лишаються бюджетники й пенсіонери, що підтримали одну з політичних сил (комуністів. — О. Р.), а молодь, яка на вибори не пішла, тепер тікає в пошуках роботи.

- З яких країн найчастіше прибувають до України нелегальні мігранти?
– Це країни Африки — Сьєрра-Леоне, Сомалі, Кот-Д’Івуар, Судан, Сенегал, а також з Пакистану, Індії, Китаю, Шрі-Ланки, В’єтнаму…

- Чи присутні серед нелегальних мігрантів біженці й шукачі притулку?
– На 10 тис. нелегальних мігрантів знайдеться хіба що один такий. Вони не бажають жити тут. Звертаються по «притулок», лише коли їх затримали. «Згадують», що вони «біженці» і хочуть «притулку» лише після того, як по два роки тиняються тут у спробі перейти на Захід. Щойно міліція їх затримує, вони, будучи проінструктовані злочинними угрупованнями, одразу ж кажуть, що вони «біженці».
Закон однак чітко говорить: біженець? — оголоси про це одразу ж на кордоні або протягом трьох днів звернися до прикордонної чи міграційної служб, міліції або навіть сільської ради. Тоді ти звільняєшся від відповідальності про незаконний перехід кордону.
Справжніми біженцями були свого часу афганці, коли тікали від талібів.

- Які механізми і тактика дій переправлення нелегалів через територію України?
– Способи незмінні, нічого нового тут нема — підкуп прикордонників, міліції , СБУ, «дах» у цих структурах. Нелегалів маскують у фурах, автівках, обкладають товарами і везуть, з року в рік те саме..

- Україна — це лише країна транзиту чи ще й кінцевий пункт призначення для нелегальних мігрантів? Хто вони, чим займаються і які їхні джерела доходу?
– На 99% ми є країною транзиту. Лише 1% — це ті,що потрапляють сюди нелегально через родичів, які одружилися й осіли у нас, викликаючи до себе співвітчизників. Працюють здебільшого в Києві, Одеському регіоні («7-й км»), де є робота. Як правило, торгують на ринку або працюють у сфері послуг.
Прикро, що міністри колишнього афганського уряду, члени уряду, командуючі арміями і фронтами сидять у нас на ринку і торгують, хоча наша держава могла б використати їх із користю для України. Серед них і вчені є.

- Які загрози та ризики для українського суспільства несе контингент нелегальних мігрантів? Чи є вони конфліктогенним чинником?
– Ні, криміногенними вони не є. Вони не скоюють злочинів, бо сидять дуже тихо. Радше несуть ризики медичного характеру, приносячи з собою екзотичні хвороби, то більше що вони з бідніших прошарків населення. Оце направду суттєва загроза, враховуючи все нові види вірусів та інфекцій.
Ті ж, що отримали легальний статус біженців, є законослухняними громадянами. Злочинів серед них дуже мало.

- Як організовано процедуру адміністративної висилки нелегальних мігрантів?
– Для процедури висилки треба мати кошти! Скільки коштує квиток до Пешавара, Пхеньяна, до Африки? Україна не має стільки грошей, щоб вислати всіх нелегалів до їхніх країн! Процедура прописана, але грошей не вистачає на нагальні потреби, то більше в умовах кризи.

- Чи намагаються нелегальні мігранти отримати статус біженця для легалізації свого перебування на території України? Чи існують зловживання щодо процедури визначення статусу біженця?
– Зловживань у нас теоретично не може бути. Бо якщо брати за законом, у нас в Україні не може бути біженців апріорі. Закон чітко говорить: якщо людина перетнула безпечну для проживання територію і не оголосила про свої наміри отримати статус біженцями, вона не може отримати його в наступній країні, де її піймали. Якщо вони перетнули територію РФ, яка визнана Управлінням Верховного комісара ООН як безпечна для проживання територія, то вони апріорі не можуть бути в Україні біженцями. Те саме стосується Молдови. Для нас це може бути хіба що Придністров’я — невизнана республіка.

- Чи існують прогалини у правовій базі, які ускладнюють роботу системи міграційного контролю?
– Правової бази достатньо, але ще не вистачає прямих двосторонніх угод про реадмісію. Якщо буде Державна міграційна служба, вона вироблятиме під себе законодавство. Проект про таку службу, на жаль, лежить у парламенті.

- Чи доречна міграційна амністія в умовах України?
– Так, бо якщо 10 років людина тут живе, одружена, має кількох дітей і сплачує щомісяця 20 грн. хабара дільничному за «дах», то слід виводити її з тіні, вся Європа   іде цим шляхом.

- Чи можете Ви назвати проблеми і складнощі, пов`язані  зі здійсненням процедури  реадмісії?
– Реадмісія… Рік ми проґавили через внутрішньополітичну боротьбу, і це буде проблема, коли Європа почне висилати нелегалів до України. Парламентарі зробили велику дурницю, — зокрема через партійну дисципліну (Президент наполягав на прийнятті закону і всю фракцію «шикував», щоб та голосувала) — ухваливши цей закон, який зобов’язує нас приймати назад нелегалів із Європи, в той час як із державами на сході у нас таких двосторонніх угод нема, нема відповідної процедури відправляти їх далі. Ми нічого за цей час не зробили для наповнення Закону про реадмісію. А Закон тоді набрав рівно 226 голосів! Я вніс нещодавно пропозицію щодо його денонсації.

- З якими складнощами пов’язана проблема ідентифікації осіб, затриманих за нелегальне перебування в Україні?
– Декого взагалі неможливо ідентифікувати.

- Якими мають бути візова політика та інфраструктурні зміни для підвищення ефективності охорони державного кордону?
– Про відсутність кордону як такого на сході я вже казав. Що ж до візової політики взагалі, то вона має бути на паритетних засадах. Якщо Україна виявила знаки гостинності до Заходу, то і вони мають відкрити кордони для нас. А інакше ходіть і до нас за правилами.
Щодо вибірковості правил для наших громадян, то це взагалі суперечить положенням Конституції про те, що ні в кого не може бути привілеїв. Кажу про той факт, що ми підписали угоду з Євросоюзом і окремим нашим громадянам зробили привілеї при перетині державного кордону — депутатам, урядовцям, провладним журналістам (зокрема щодо безкоштовної візи). А решта людей сидить-чекає днями, їх ображають у посольствах, відмовляють, ти мусиш показати, що не хворий на сифіліс, туберкульоз, СНІД, що маєш гроші на рахунку, власність і тому подібне!
Ми ж європейці за типом обличчя чи як?! Ми ж не «афроукраїнці» — то й сприймайте нас як європейців і ходімо в гості за однаковими правилами. Живемо ж у географічному центрі Європи. Але, на жаль, Європа нас не хоче. Тож вона має чітко про це сказати, а не дурити нас усілякими протоколами й «намірами». Тоді і ми маємо чітко сказати: хочете до нас їхати? — тож їдьте як і наші громадяни: платіть мито, надавайте довідки, що ви не хворі на малярію, СНІД, не наркомани, не педофіли, не зоофіли! Так до маразму дійдемо. Віктор Ющенко, на жаль, надто вже намагається догодити Євросоюзу, який, натомість, керується у грі з нами передусім власними інтересами.
Невже Президент не бачить, що вони принижують всю нашу націю?! Що вважають нас людьми другого сорту. Мовляв, ми є білі, тож їдемо до вас просто так, а вас ми бачити не хочемо, а якщо й хочемо, то лише отого, отого і отого. А решта — геть!…

“Народна газета”, №24 (870). 25.06 – 02.07 2009 р.

Posted in ІНТЕРВ'Ю | Tagged , , , , | Leave a comment

САГА ПРО ПІДРУЧНИКИ -3. «Російський народ і національна ідентичність» як зразок для України

В квітні цього року ми познайомили читачів із тим, що думають в РФ про нові українські підручники з історії («Смішні й пихаті про українську історичну традицію») та про основні засади у викладанні цієї дисципліни в путінській Росії («Про «історичних» реваншистів, або концепцію російських підручників з історії»).
Для повноти «відчуттів» щодо подвійних стандартів і лицемірства російської «офіційної науки» залишається заторкнути хіба що питання «російського народу та національної ідентичності» – так, як його розглядають російські гуманітарні кола. І прикласти їхній інструментарій до України. Погляньмо, що з цього вийде…

Тему “Російський проект: яким йому бути” запропонували для обговорення московські «Известия». В обговоренні взяли участь історики й письменники, географи й політологи, антропологи та етнографи.
В ході обговорення вони ретельно опрацювали висловлену Путіним тезу про «розуміння російського народу як історичного цілого і як громадянської нації». Зрозуміло, що для багатоетнічної РФ з неоімперською природою стосунків між Кремлем і споконвічно іншонаціональними територіями, це єдиний спосіб зберегти цілісність.
Тож, визнаючи етнокультурне розмаїття РФ, учасники водночас наголошують на тому, що «управління цим розмаїттям повинно знайти чіткіші орієнтири» в путінську епоху, «як це вже відбулося з економікою, адміністративним управлінням і зовнішньою політикою». Простіше кажучи, ви, товариші, хоча й іншої нації, але, будь-ласка, без самодіяльності. Бо нація в РФ все одно буде в громадянсько-політичному сенсі єдино-нєдєлімською – «російською», безвідносно до того, чуваш ти чи татарин… По-американському, тобто, по «штатівському».
Щоправда, «обговорщики-заговорщики» забули додати, що історичне єднання на теренах США етнічних англійців, французів, італійців, ірландців на багатьох інших ніколи не ставило під сумнів існування етнічної батьківщини кожної з цих націй, де ті, що залишилися «вдома», могли собі спокійно національно самовизначатися та розвивалися…
Натомість для Кремля генеральною задачею залишається остаточне «затирання» мовних та культурних відмінностей етнічних неросіян. Тож ідеал путінської РФ – це поняття нації як територіально-політичного (а не етнічного) утворення.
«Известия» нагадують, що ідеологія громадянської нації містить принципи «відповідального громадянина», версію «спільного минулого, з його драмами і досягненнями», «патріотизм і лояльність державі». Все це називають громадянським або державним націоналізмом.
Що ж, гадається, такі принципи спільного проживання громадян у державі Україна підійшли б і нам – як НЕОБХІДНІ, але все ж таки НЕДОСТАТНІ умови для нашого повноцінного розвитку. Що ще потрібно українцям – будь-яким, етнічним чи «політичним»? Це люб’язно підказують нам  учасники обговорення «російського проекту» зі шпальт московських «Известий».
Всі сучасні громадянські нації мають складну етнічну структуру, – кажуть вони, – але (увага! – О. Р.) культура, мова і релігія більшості завжди виступають основою національної культури: англійський компонент – в британській нації, ханський – в китайській, російський – в російській (точніше, в ерефівській – О.Р.).
Ми тут цілком згодні з шановними «обговорщиками» і лишень хочемо запитати: чому ж тоді ерефівська політично-гуманітарна еліта так брутально і нахабно заперечує необхідність розвитку в Україні «культури, мови і релігії» етнічних українців, які складають переважну більшість нашого населення? Адже з тези «известинцев» про те, що РФ має бути російською, логічно випливає, що Україна має бути українською. Чи не так?
Згадуючи СРСР, учасники обговорення бідкаються про те, що в ті часи «пріоритет націєбудівництва» було віддано «із загальнодержавного на регіонально-етнічний рівень», а союзні та автономні республіки було названо формами “національної державності”. Щоправда, гості «Известий» чомусь забули додати, що кремлівська більшовицька влада просто змушена була так вчинити, зустрівшись з нечуваними національно-визвольними рухами на всій території царської Росії. І що та ж УРСР виникла лише тому, що поруч існувала УНР… Учасники з прикрістю говорять, що на території СРСР було штучно створено “соціалістичні нації”. Але… знов таки мовчать, що без такого поділу утворення самого СРСР не відбулося б, бо насправді російські комуністи просто змушені були зафіксувати факт існування неросійських націй на території новостворюваного СРСР.
Автори обговорення на сторінках «Известий», до речі, заперечують саме право націй на самовизначення, зафіксоване в документах ООН. Задля цього вони неросійські нації називають лише «етносами» – ясна річ, без права національного самовизначення поза межами «матушки». Водночас вони визнають, ба більше – навіть наголошують, що СРСР був продовженням «історичної російської держави»…
Аби не зробити нову історичну помилку, гуманітарна еліта РФ вважає за необхідне «послідовно затверджувати поняття “нація” і “національне” в загальнодержавному сенсі, не відкидаючи існуючу практику використання даного поняття в етнічному значенні».
Але головний підсумок дискусії на сторінках «Известий» полягає в такому висновку: «Підтримка і розвиток мов і культур народів Росії повинні йти разом з визнанням російської нації і російської ідентичності як основоположної для громадян країни».
Отже, замінюємо «Росія» на «Україна», «російське», на «українське» і… отримуємо довершену формулу гуманітарної політики для України, «освячену» до того ж найсвітлішими умами путінської РФ.
А тепер просто завершимо думку «известинцев» із вищезгаданою «підстановкою»: «Національна ідентичність затверджується перш за все через забезпечення громадянської рівноправності, систему виховання і освіти, державну мову, символи і календар, культурне і мас-медійне виробництво. Україна потребує доктрину забезпечення громадянської солідарності і національної ідентичності. За прикладом Великобританії, де для розробки програми затвердження британської ідентичності в 1980-ті роки було створено королівську комісію, доцільно зробити те саме в Україні з метою затвердження української національної ідентичності».

Народна газета. 2009, травень

Posted in СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , , , , , , | Leave a comment

САГА ПРО ПІДРУЧНИКИ -2. Про «історичних» реваншистів, або концепцію російських підручників з історії

В попередній публікації  ми познайомили читачів з характером претензій російських «науковців» до змісту українських шкільних підручників з історії. Мовляв, навигадували наші автори те, чого в історії України ніколи й не було… Московських грамотіїв ніяк не зупиняє той факт, що в Києві та на теренах України якраз і БУЛО чимало цікавого саме в ті далекі часи, коли власне Москви НЕ було не те що на карті, а й у «проектах» Київських князів…
Вочевидь, що писаками з півночі править не лише поставлена путінським режимом ідеологічна задача не дати вчорашнім «національним окраїнам» відібрати назад своє, а й елементарна заздрість до багатства чужої історії. Так було і в царські, і в радянські часи. Так є й тепер.
Тож залишмо в спокої українські підручники з історії й поглянемо, що відбувається з аналогічним продуктом на теренах РФ…

Сьогодні історію Росії (і зовсім не Росії, коли вони пристібають до себе Русь-Україну) завзято пишуть за магістральним принципом «од Рюрика до Путіна» (навіть книжка така є).
Та на початку 1990-х, за Єльцина, в Росії відбувалися інші процеси. Тоді там почали було створювати підручники різних ідеологічних напрямків. Хоч тривало це недовго, пригадаємо, як усе починалося.
Ще в 1988 р. в колишньому СРСР Держкомітет освіти оголосив конкурс на написання шкільних підручників з історії, за умовами якого учні мали “безумовне право висловлювати власну, добре обґрунтовану думку, яка може не співпадати з установкою вчителя або авторів сучасних підручників”. Інститут державної експертизи і грифування мав надавати добро на навчальну літературу.
З 1994 року під егідою вже російського Міністерства освіти робляться перші спроби проведення централізованого іспиту у формі тестів, і вже з’являється Федеральний перелік підручників, рекомендованих Міносвіти РФ. Гриф “Рекомендовано Міністерством освіти” і “Допущено Міністерством освіти” привласнюється навчальному посібнику за результатами експертизи.
Серед вимог експертизи – “наявність основного тексту, об’єднаного загальною оцінкою, авторською концепцією курсу, які не суперечать загальній меті шкільної історичної освіти і, звичайно, загальнофедеральним цінностям і пріоритетам освіти в цілому”. Також вимагається “чітке уявлення автора про концептуальну приналежність даної навчальної книжки до того або іншого методологічного напряму (наприклад, державно-патріотичного, громадянсько-патріотичного, ліберального тощо), а відтак і концептуальна цілісність книги в цілому”.

Але такі підходи тривали недовго. Вже в 1997 р. Дума Воронезької області не рекомендує вчителям історії використовувати підручник Олександра Кредера “Новітня історія. Двадцяте століття”. Підручник на той момент витримав три видання і мав гриф Міністерства освіти Федерації. Але депутатам Думи не сподобався «надто ліберальний підхід» у викладанні історії 20 століття, наприклад, той факт, що Радянський Союз подається чималою мірою як винуватець у розв’язуванні Другої світової війни. Автор підручника писав про необхідність звільнитися від радянських ідеологічних традицій в освіті і про необхідність вироблення у школярів самостійного критичного мислення. Але проти цього повстали письменник-«патріот» Юрій Поляків із його тезою “держава своєю політикою щодо шкільних підручників фінансує і пропагує антидержавницьку ідеологію” та отець Андрій Кураєв, що мовив до пастви: «Державна школа не має права виховувати дітей на антидержавницьких і антинаціональних ідеях”.
Наслідки полеміки на сторінках “Російської газети” для Олександра Кредера виявилися трагічними – інфаркт і смерть.
У 2003 р. тодішній міністр освіти Філіппов розкритикував підручник “Вітчизняна історія. 20 століття”, написаний Ігорем Долуцьким. Міністр розпорядився терміново зібрати Експертну раду і зняти з підручника гриф міністерства. Адже в одному із завдань цього підручника учням пропонувалося порівняти два вислови і визначитися, хто з авторів висловів правий. То були вислів відомого публіциста Юрія Буртіна, який писав, що в Росії відбувся державний переворот, результатом якого є встановлення режиму особистої влади Путіна – авторитарної диктатури, і вислів сучасного політдіяча, лідера партії “Яблуко” Григорія Явлинського, який вважає, що вже в 2001 році в Росії оформилася поліцейська держава. Учневі ставили завдання: або спростувати, або потвердити викладені думки.
Гриф із підручника було терміново знято. І це при тому, що 1-е видання підручника Долуцького вийшло в 1993 році, і за десять років підручник, що був рекомендований Експертною радою міністерства, витримав шість видань.
Російські історики в особі своїх офіційних “керівників” висловили підтримку цьому кроку, а президент Путін, відвідуючи Російську державну бібліотеку, заторкнув питання шкільних підручників з історії. “Сучасні підручники”, за словами Путіна, “викликають велике незадоволення у ветеранів війни», «ігнорують тему патріотизму замість того, щоб виховувати відчуття гордості у учнів”.

На додаток до «вільнодумства» всередині країни Росія почала явно відчувати дискомфорт за відсутності зовнішнього ворога. На зустрічі з Путіним професор Л. Поляков бідкався: «У 1990–1991 роках ми ідейно роззброїлися, ми перестали бачити світ у старих схемах боротьби світової капіталістичної і соціалістичної систем. Що прийшло натомість? – Якась дуже хитка, абстрактна ідеологія загальнолюдських цінностей».
Відтак, російські державні структури взялися регулювати й контролювати образ історії в шкільних підручниках. Адже це потрібно путіним-медведєвим для ідеологічного обґрунтовування сучасної державної влади в Росії.
Прагнення влади контролювати зміст шкільних підручників не є чимось принципово новим. Пригадаємо, як Сталін ліпив «добродійника» з Івана Грозного. Або ж «роздуми» над сторінками шкільних підручників Сталіна, Жданова і Кірова.
2003 року директор Інституту загальної історії РАН Чубарьян негативно схарактеризував сам факт розмаїття оцінок подій новітньої історії, що містяться в підручниках різної ідеологічної орієнтації, і мав навіть нахабство висловитися за створення “одного загального підручника історії з країнами СНД”.
Взагалі вважається, що в рамках практично будь-якої ідеологічної орієнтації, яка, безумовно, присутня в кожній науковій праці (деідеологізована історія – це утопія), є можливим дотримання правил наукового дослідження. І консерватори, і ліберали, і соціалісти можуть бути професійними істориками. І, відповідно, між ними можлива продуктивна полеміка – як наукова, так і ідеологічна.
Однак, у сучасній Росії конфігурація сил, що визначають “поле шкільного викладання історії”, набуває реставраційних радянських рис: влада ставиться до підручника як до засобу власної історичної і політичної легітимізації.

Аналізуючи підручник директора Інституту російської історії Андрія Сахарова, історик і фахівець з історії СРСР Марія Ферретті відзначає, що він повністю відповідає вимогам Путіна, замінюючи історичний аналіз на «національну історичну традицію». В цьому підручнику є все необхідне для нинішнього режиму: і концепція «особливого шляху» Росії, і недовір’я до Заходу, і прославляння державної влади та православної церкви.
Як відзначили історики з «Меморіалу», цей підручник «обнуляє» минуле і звільняє росіян од відповідальності за власне минуле – замість того, щоб свідомо прийняти його і усвідомити.
Сьогодні контроль за «якістю» підручників доручено передусім Інституту російської історії Академії наук, директор якого, Андрій Миколайович Сахаров, відомий своїми войовничими націоналістично-шовіністичними переконаннями і відверто висловлює симпатії до сильної і авторитарної держави. Відомий своєю кар’єрою в апараті пропаганди комсомолу і КПРС в роки брежнєвського правління, коли вихваляння російсько-радянської потуги стало цементуючим елементом офіційної ідеології, в середині 1970-х Сахаров став одним із головних цензорів колишнього СРСР, і в своїй старанності пробував навіть заборонити публікацію творів Герцена, мотивуючи це тим, що Герцен був «першим дисидентом».
У 1990-ті Сахаров – уже автор і редактор одного з останніх університетських підручників з історії на замовлення Кремля. Показово, що як і в старі радянські часи, твердження авторів тут не супроводжуються бібліографічними посиланнями, а цифри наводяться без вказівки на джерела. Збереження кріпацтва, тобто рабства, до другої половини 19 століття, є, на думку автора ціною, яку доводиться платити за будівництво держави: Сахаров захищає рабство, критикуючи будь-яку опозицію 19 століття, зорієнтовану на західні цінності, як нездатну зрозуміти необхідність авторитарної держави для здійснення вищих національних інтересів країни.
Так воно є й сьогодні: виправдовування путінської авторитарної моделі держави – аби не розпалась РФ.
Прославляння авторитарної держави і ролі православної церкви, презирство до парламентаризму і до народу, зведеного в розряд черні, коли він не виявляє довготерпіння – оце ті «цінності», які несе в собі запропонована Сахаровим інтерпретація минулого. І вони ідеально пасують офіційній ідеології путінської Росії.

Історію 19 століття написав Боханов, який після розпаду СРСР став переконаним монархістом і взявся переписувати історію, просто змінивши в ній знаки: те, що було позитивним, стало негативним, і навпаки. Для Боханова самодержавство – це форма держави, ідеальна для російського народу – народу покірних, богобоязних селян. Царі у Боханова душею і тілом віддані «вічній Русі» та її «величі», таємниці якої знають лише вони… Їх нещастя, однак, полягає в тім, що живуть вони в світі, населеному ворогами і зрадниками: і головний ворог – це, ясна річ, Захід. Всі поразки Росії в зовнішній політиці пояснюються підступністю Заходу.
Філософія Боханова проста. Все, що робить Росія – добре. Колоніалізм, завоювання Кавказу? Це все через отих проклятих горців, які «нападають на наші мирні каравани», тож Росія просто змушена битися. Колонізації Центральної Азії? Це робилося для того, щоб цивілізувати цей регіон. Росія, що в 1849 році подавила угорське повстання, жандарм Європи? Та ні, просто Микола I захищав легітимність династії, проголошену на Віденському конгресі. Імперіалістична політика на Балканах? – Допомога «братам по православ’ю», болгарам і сербам… І так далі.
Ще потворніший, в очах Боханова, є «внутрішній Захід», «західники», тобто всі мислителі, діячі культури і політики, які спираються, в тій або іншій формі, на західний досвід. Текст підручника просто дихає ненавистю і злобою по відношенню до лібералів, соціалістів і революціонерів усіх ґатунків. А царські репресії на його погляд були більш ніж виправдані – ба навіть недостатні… Та й взагалі, селянські повстання розпалювалися лишень жалюгідною жменькою лиходіїв і провокаторів, бо більшість народу любила й шанувала царя…
Щодо періоду радянської історії, то підручник замовчує широкий російський колабораціонізм із гітлерівцями, про який лише стисло сказано, що «генерал Власов зрадив батьківщину і перейшов на сторону ворога». Нема й мови про депортацію цілих народів, зокрема чеченського. А завершується підручник розділом, в якому прославляється кінець комунізму і перехід, разом із Путіним, до нової ери процвітання і стабільності, в якій  Росія не женеться більше за західними міражами, а повертається на свій особливий шлях…

Та залишмо нарешті підручник, що його мають читати російські студенти…Апофеозом сучасного «історико-путінського» маразму очевидно надовго залишиться інтерв’ю Сахарова газеті «Ізвєстія» – «Рюриковичі були майже «пітерськими» (2004 р.)(тобто, варяги зовсім не були, як прийнято вважати, скандинавського походження, а належали до слов’янських племен, відтак Росія нікому нічим «не зобов’язана»).
За час, що минув після наради 2007р. в Москві викладачів-суспільствознавців за участю тодішнього президента, а нині прем’єра Путіна, остаточно склалася ситуація, яку відомий публіцист Леонід Радзіховській схаракретизував так: «Суспільствознавцям видано соціальне замовлення – заднім числом прикрасити історію власної країни, тобто підсудити «нашим», здобути історичний реванш – хоча б взявши реванш у викладанні історії».
Чи здобудуть?..Залежить від нас.

За матеріалами дискусій у російських ЗМІ

Народна газета. 2009, квітень

Posted in СТАТТІ | Tagged , , , , , , , , | Leave a comment

САГА ПРО ПІДРУЧНИКИ -1. Смішні й пихаті про українську історичну традицію

«Залізний» канцлер Бісмарк свого часу казав, що для побудови держави найважливішою є не сила зброї, а шкільний учитель.
Впродовж тривалого часу українці були позбавлені власної системи національної освіти, а отже й підручника з національної історії. Як результат – неодноразові поразки в національно-визвольній боротьбі, в ході якої лише поодинокі представники нації усвідомлювали істинний характер подій, що відбувалися.
Лише після проголошення незалежності в 1991 році в Україні розпочався процес творення власного «пакету» підручників з національної та всесвітньої історії. На що, ясна річ, не забарилися з відповіддю Кремль та його українська обслуга в особі комуністів, а потім і «регіоналів».

Останні гучні заяви московського керівництва про необхідність «узгодження» так званої «спільної історії» України та Росії через створення комісії, що покликана буде розглянути зміст підручників з історії, звучали під час візиту Президента Віктора Ющенка до Москви з вуст «озабоченного» Путіна. Зрозуміло, що з українського боку це було вислухано ввічливо і не більше того. Хоча, щиро кажучи, складався б наш політичний істеблішмент з україноспрямованих професіоналів, а не балакунів усіляких політичних відтінків та орієнтацій, давно б укомплектували таку комісію справжніми фахівцями, зробили б її роботу прозорою та публічною і використали б її для пришвидшення процесу історичної освіти українських громадян, стимулюючи таким чином інтеграцію країни в євроатлантичні структури. Адже в «пакеті» публічного обговорення могли б опинитися: наша вимога до російської сторони прибрати з їхніх «історичних» книжок фантазії про Київ як «першу столицю Росії»  і міфи про тотожність понять «Росія» і «Русь», необхідність дати оцінку порушенням Москвою Переяславської угоди і послідовної московської політики розділу України з Польщею, різноманітні технології російщення України (за В. Вернадським «перетравлювання її як чужорідного організму»), інтервенції проти УНР, штучних  голодоморів і каральної війни Кремля проти УПА і цивільного населення України… Можна було б, приміром,  зробити «достоянієм широких мас» і чисельні факти колаборації росіян в ході Другої світової війни – участь чисельних підрозділів, укомплектованих етнічними росіянами на боці нацистської Німеччини… Іншими словами, нам було б де розійтися, а Путін ще неодноразово пошкодував би про намір створювати якісь там «спільні комісії»…
Претензії кремлівських трубадурів до українських підручників з історії подаються здебільшого в загальних тонах і бідканнях на кшталт «ігнорування спільної історії».
Тож варто розглянути детальніше – що саме не влаштовує наших «клятих братів і друзів»?  Ми спробуємо зробити це, розглянувши деякі з матеріалів російських ЗМІ.
Отже, наші підручники їхніми очима…
_________________________________________________________________________

Історична міфотворчість на Україні побила всі рекорди: представлена в підручниках «історія» є фантастичною історією фантастичної країни, ніколи не існуючої в реальності…», – так починається стаття не будь-кого, а старшого наукового співробітника Інституту загальної історії Російської Академії Наук, що її було опубліковано в “ГазетаСНГ.ru”. Назва статті доволі глумлива, бо називається «Жовто-блакитний прапор над Рейхстагом».
«Пошук нових «прапорів нації» замість старих загальнорадянських – болісний процес, що охопив після розвалу СРСР всі колишні союзні республіки, – пише автор. – Багато кому з них можна навіть поспівчувати: після 1991 року їм довелося буквально «висмоктувати з пальця» свою національну історію. Але що ще їм залишалося робити?» – каже представник країни, столиця якої Москва, між іншим, з’явилась на карті світу лише тоді, коли Києву вже було щонайменше 700 років…
«На Україні реалізується масштабний проект, кінцевою метою якого є створення такої «української ідентичності», в основі якої лежить набір антиросійських міфів, що повинно в майбутньому виключити можливість політичного возз’єднання України з Росією. «Хто контролює минуле – той контролює майбутнє», – ці слова Дж. Оруела видаються в даному випадку як ніколи доречними», – вважає автор.
«Надзадача, яку ставлять перед собою автори підручників, – відділити історію України і українців від історії Росії. Древнєруська держава – Київська Русь – виявляється у них надбанням виключно сучасної України», – бідкається російський історик.
Автор привертає увагу до того, що «взагалі, скарги і стогони з приводу важкої долі українців, з незапам’ятних часів постійно гноблених і гнаних, складають лейтмотив переважної більшості підручників».
Що правда, то правда. Наші автори подекуди надто концентруються на поразках і ще не доросли до адекватних та «смачних» описів перемоги української зброї над московською в часи від Сагайдачного і Виговського до національного повстанського руху 1918-1920-х, коли десятки тисяч російських «продзагонівців» і всіляких «будьонівців» назавжди знайшли свою могилу в Україні.
Щодо «ідеології» наших підручників, – веде далі автор, – то «яскравий приклад – Конотопська битва, в якій «російські вояки» на чолі з князем Трубецьким зазнали поразки від козацького війська гетьмана І. Виговського. Для підручника 8-го класу (автор – В. З. Власов) ця битва – епізод «московсько-української війни 1658–1659 рр..», яка названа «яскравим прикладом справедливих воєн – воєн, спрямованих на звільнення свого народу від чужоземного панування».
Отже, російського історика з Академії Наук шокує сама «установка на сепарацію історії України від історії Росії».
«І коли донецька школярка 9 травня на конкурсі крейдяних малюнків зображує Рейхстаг із синьо-жовтим прапором, що майорить над ним, немає значення, з якого приводу серця «національно свідомих діячів» культури і політиків України наповнюються задоволенням… Для майбутнього російського і українського народів це є однаково смертельним», – робить висновок автор.
Що поробиш, наші діти вже не знають, як виглядав прапор СРСР, а стосовно самої абревіатури нерідко запитують: «Тато, а що таке сири-сири?». Значно важливіше, що в наших школах почали розповідати про ЦІНУ, яку заплатила саме українська нація в тій війні. Тож український прапор над Рейхстагом є простим дитячим усвідомленням тієї ціни. Історику з «нєдєлімой» цього не зрозуміти.
________________________________________________________________________

Що ще дратує Кремль у незалежних од їхніх бажань українських підручниках з історії?
Це те, як вони виховують патріотичність і україноцентизм (нехай і подекуди спрощеними схемами минулого).
В матеріалі Андрія Портнова «Terra hostica: образ России в украинских школьных учебниках истории после 1991 года» знаходимо своєрідний концентрат того, що дратує сьогодні пихату Росію…  Він аналізує українські підручники з історії таких авторів: Місан В. (5 клас), Лях Р., Темiрова Н. (7 клас), Швидко Г. (8 клас), Турченко Ф. (10 клас), Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. (11 клас).
«Ми нізвідки на свої землі не приходили, ми автохтони на ній», «різноманітні загарбники грабували наші міста і села, відбирали землі і виселяли нас із власного дому – ми вижили і вистояли», «Київська Русь – перша самостійна держава українського народу»…
Тобто, дратує формування україноцентричного погляду на минуле, без Росії.
«У нас були свої виборні гетьмани. В Московському царстві вся влада належить царю. Він не складає народу присяги на закони і права, не обіцяє бути чесним, справедливим, захищати народ», «договір 1654 року поклав початок новому закабаленню українського народу».
Дратує те, що в підручнику з історії Стародавньої Русі північно-східні князівства (тобто територія майбутньої Московії) з’являються на його сторінках уже за часів роздробленості.
Дратує опис подій 1169 року – руйнування Києва військами Андрія Боголюбського: «Такого руйнування Київ не зазнавав навіть од половців». Але ж про це кажуть літописи, а не тільки українські підручники…
«Кому належить Київська Русь?» Це ж треба, в наших підручниках стверджується очевидний, але некомфортний для московитів-росіян факт, що головним центром держави були сучасні українські землі, що дає «всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України».
Їх дратує й те, що в описанні Переяславської ради наводяться назви полків, які відмовилися присягнути на вірність царю, а сама угода оцінюється як міжнародний договір, що гарантував державну автономію України.
І те, що розповідь про підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії в 1685 році завершується словами: «Так закінчилася незалежність УПЦ».
Те, що виступ Мазепи названо «продовженням міжнародної політики Богдана Хмельницького», про «право васала повстати проти свого сюзерена, якщо той не виконує зобов’язання».
Та найдошкульнішим для російських істориків є те, що на сторінках українських підручників Росія постає тією зовнішньою силою, яка постійно наступає на українські свободи. Підручник історії України для дев’ятого класу описує імперську політику Росії як “нещадну колонізаторську експлуатацію”.
Десятий-одинадцятий класи – вершина шкільної освіти, – констатує Портнов. І від часів першого видання (1994 рік) підручника запорізького історика Федора Турченко загальна концепція і оцінки цього підручника не зазнали змін. Українська революція 1917-1921 років розглядається як пік національно-визвольного руху і логічний результат попередньої історії України. Підкреслюється, що більшовики були зовнішньою силою, яка зміцнилася в Україні шляхом військової агресії.
Переважають, на його думку, конфронтаційні елементи в зображенні російсько-українських взаємин. «Все це впливає на історичний образ Росії, яка на сторінках українських підручників в основному виступає як сильний ворог. Причому ворог, який не містифікується в образі знеособленого зла – ця невдячна роль залишена монголам, татарам і туркам».
Росіяни ж на сторінках підручників – це практично завжди військо, яке поводиться на Україні нахабно і жорстоко (від Андрія Боголюбського до більшовицького командира Муравйова).
Більшість знакових, обов’язкових для запам’ятовування дат з історії України – це дати різних російсько-українських конфліктів (1169, 1654, 1659, 1667, 1709, 1775).
На всі ці зауваження залишається запитати російського публіциста: чи бувають підручники без ідеології?  Звичайно ж, ні, оскільки вони мають не лише просвітницько-наукову, а й виховну мету. Так робиться в Росії. То чому не має робитися в Україні, яка в новітні часи найбільших своїх історичних втрат зазнала саме від російського панування?
У світі є традиція: будь-яка суверенна країна здійснює навчальний процес на основі власної  національної концепції історії. Кремль не може заспокоїтися від того, що стародавній і споконвічно український Київ обрав і запровадив українську концепцію власної історії.
Отже, ми спробували розглянути характер претензій штатних кремлівських трубадурів до українських підручників. В цьому сенсі не менш цікавою виглядало б ознайомлення з принципами написання російських підручників у сьогоднішній РФ. Тоді б ми краще зрозуміли, які саме підручники вони залюбки написали б і для нас із вами.
Про це – в наступному номері.

Народна газета. 2009, квітень

Posted in СТАТТІ | Tagged , , | Leave a comment