«Здрастє, я ваш «народник» … (ходіння «в люди» спікера Литвина)

Це як з того фільму, де «тьотю» не ждали, а вона прийшла.
Невже «всерйоз і надовго»?

Про «ідеологію»

Час іде, все змінюється, тож Володимир Литвин уже ніколи не вмочить ноги у тій річці, з імлистих берегів якої в 2001-му промовляв: «Я не є членом жодної з партій. І не буду вступати в жодну з них»…
Як правило, політична партія шукає собі гідного лідера серед «своїх», а тут «нагорода сама знайшла героя». Спочатку Литвину запропонували очолити Аграрну партію, а згодом він трансформував її в Народну в червні 2004-го. Тепер НП оголосила про створення «Народного блоку Литвина» – піар-хід, що враховує досвід існування блоку імені Юлії Тимошенко (БЮТ) і той факт, що рейтинг власне Литвина – миротворця і стабілізатора часів помаранчевих подій – вищий за рейтинг самої партії. Щоправда, ця гучна пропагандистська вивіска може стати для литвинівців похоронним барабаном, якщо в справі Гонгадзе таки дійде до «замовників»…
Що партія відповідає назві, довів перший випуск її газети –  «Народної» (не плутати з «Народною газетою») з накладом київського спецвипуска в мільйон примірників, кременчуцького триста тисяч і так по всій Україні, аби охопити геть усіх сяйвом непереможних  «народних» ідей. Справжнє «ходіння в люди», для якого ніякого Березовського не вистачить, якщо так далі піде…
Зірки, як відомо, «запалюють», а партії «розкручують». Тож, коли десь побачите чи почуєте оцінки поточної ситуації політологом Костем Бондаренком, не забудьте, що він тепер один із найголовніших піарщиків партії Володимира Литвина.
Партію справді можна «намалювати», тобто зробити майже з нічого. Якщо журналіст Дмитро Белянський, маючи лише комп’ютер, Інтернет і трохи фантазії, протягом кількох місяців заради експерименту примудрявся працювати як «Національна партія труда», змушуючи навіть такі інтернетвидання як «Главред» чи «Обком» подавати інформацію від імені неіснуючої організації, то чому б і пану Литвину, маючи значно більше, ніж один комп’ютер, не зробити собі політичну «забойну силу», що поведе його до нових, ще нескорених вершин? Головне, щоби була кваліфікована наймана робоча сила – політтехнологи, які все гарно «намалюють» і народу розтлумачать… Приміром, те, що НП – «партія посередництва між владою і народом»… Оце справді сильно. Ти –  посередник, а інші – так, з краю. Втім, досвід Майдану свідчить, що українцям посередники у спілкуванні з владою не завжди й потрібні…
Дуже зворушливо, що саме НП «гуртує в своїх рядах тих, хто прагне чесно, свідомо і віддано служити Україні»… Так уже ж «послужили»! Саме до Литвина тягнуться ті, що політично обслуговували Кучму й брутально порушували закони під час президентських виборів, сподіваючись тепер знайти надійний політичний «дах» в особі спікера та його партії.
…Зрозуміло, що за відсутності спільних політичних поглядів будь-яке зібрання людей  – це не партія, а така собі політсолянка. Тож треба її файно, як той крихкий пиріг, залити зверху товстим шаром ідеологічної глазурі, щоби не вийшло як у тому  анекдоті про Бабича, що колись перед виборцями виступав: «Ви понімаєтє, я сам с Брод…» – «Та ми бачимо, що зброд, ви краще про себе розкажіть…»
Про себе, так про себе… «Що ж таке народна ідеологія? – інтригує читача анонімний автор литвинівської передовиці. За словниками, каже він, це ідеологія, що з’явилась останнім часом у європейських країнах і «визначає як пріоритет соціальний добробут суспільства»… А чом би й ні, якщо вони всі інші свої проблеми успішно порозв’язували: кордони в них оформлені й недоторкані, джерела постачання сировини – диверсифіковані, всюди повноцінно функціонують і розвиваються мови етнічної більшості і ніхто, приміром, німцям на голову не капає, що вони мають робити державною мовою ще й турецьку… Справді, чому б їм не зайнятися винятково «забезпеченням добробуту, миру, спокою, безпеки та розвитку приватної ініціативи громадян, їх основних демократичних прав і свобод», як красиво «малює» автор? До речі, хіба мало в Україні інших партій, що проголошують ті самі принципи?
Що привнесе в уми виборців партія Литвина своїм ідеологічним пюре? Мабуть, небагато, бо, як справедливо зізнавався сам К. Бондаренко інтервиданню «Украина. Ru» минулого літа – «Кандидати обіцяють одне, а на ділі виходить зовсім інше…Програми розраховані на те, щоб отримати голоси виборців»… Просто і ясно.
…До речі, ми абсолютно не рефлексуємо з приводу надзвичайної схожості назв нашої і литвинівської газет або УНП і НПУ. Але для порядку нагадаємо, що, коли рухівська «Народна газета» напружено працювала, повертаючи до умів українців вкрадене у нас  «добре і вічне», переважна більшість нинішніх друзів спікера по фракції лаяла саму ідею національної незалежності, а власне Володимир Литвин у 1989-1991 рр. працював помічником секретаря ЦК КПУ. Взагалі ж, «крадійські» нахили спікера мають хронічний характер. 2002 року його вже звинувачували в плагіаті. Стаття Литвина «Громадянське суспільство: міфи і реальність» фактично була вкрадена в американця  Томаса Каротерса. Згодом пан Володимир таки визнав, що «прорефував» цю працю. Втім, це не найгірший варіант «самоосвіти», адже в молодості довелося вивчати інше: тема кандидатської дисертації спікера  – «Діяльність Комуністичної партії України з удосконалення підготовки викладачів суспільних наук (1966-1975 рр.)»…
…Великою і непоборною є сила нашого націоналізму, тож не дивно, що від нього всі потроху крали й крадуть, не признаючися, втім, де взяли… Крадуть собі й «народники» Литвина, згадуючи наші  «патріотизм» і «колодязь нації як базисний набір цінностей, що виокремлює нас саме як українців». Говорячи ж патетично про «Україну як спільноту людей, об’єднаних спільним майбутнім», зовсім уже сором’язливо мовчать про те, що це визначення нації дав «наймахровіший» український націоналіст усіх часів Дмитро Донцов…
Втім, коли рік тому Кость Бондаренко друкувався на сторінках інтернетвидання «Трибуна», він таки посилався на це ім’я…

Трохи про ідеолога

Тогорічну статтю К. Бондаренка «Про національну гордість малоросів» я б радше назвав «Маніфестом втомлених українців».
Коли з якихось причин людина не здатна знайти опертя й перспективи в класичному патріотизмі-націоналізмі, який – і про це забуває сказати політтехнолог пана Литвина – завжди був і є традиційно сильним на Заході, тоді починається пошук заради пошука, мода заради моди, «крутість» заради «крутості», з ідеологічними витребеньками на кшталт «титульної нації» аби лише не казати «корінна», з пониженням статусу «української нації» до рівня «українського етносу», з концепціями «політичної нації» для тих, хто просто не бажає інтегруватись в українське суспільство і будує для себе (на нашій землі) окрему нішу руками охочих політтехнологів.
Взагалі, покажи мені свою термінологію і я скажу, хто ти. Казати «голод» замість «голодомор», як це робить Кость Бондаренко, гадаю, цілком достатньо.
Показовий витяг із статті мовою оригінала: «Для истории нации все раздоры между отдельными элементами не стоят выеденного яйца!…Мы пишем историю нации, для которой равноценным строительным материалом является и ветеран УПА, и ветеран Красной Армии, и крымский татарин, выселяемый в далекий Узбекистан, и расстрелянный в Бабьем Яру еврей, и полицейский из рядов шуцманншафта, и НКВД-ист – это всего лишь грани одной национальной истории, и невозможно говорить, что одна грань является предпочтительнее другой».
Може воно і так, але розкажіть це, Костю, краще євреям, що, немов навіжені, гасають світом у пошуках дідусів-«колаборантів». Поясніть їм про те, що жертви голокосту і його організатори – «це грані однієї національної історії» і неможливо сказати, яка з цих граней є для них «прєдпочтітєльнєй»… А ще не полінуйтесь і конкретизуйте, що «рівноцінним будівельним матеріалом» для «історії нації» є і Ала Горська з Володимиром Івасюком і їхні вбивці…
Цікаво, що для К. Бондаренка «справжня українська історія творилась у містах»… Додамо: в містах неукраїнських, а польських, єврейських, російських, румунських… Тобто, етнічні українці на цьому балу «цивілізованих» – зайві, як і їхня культура. Та все ж порадив би ідеологу пана Литвина подивитись у Євгена Маланюка про різницю між «цивілізованістю» і «культурою»… Бо за речами, лише на перший погляд складними, ховаються дуже прості…

Про поточний момент

«Я пройшов величезну школу» – казав якось Володимир Литвин. Справді, в цій «школі» бувало всякого. Подейкують, що разом із нинішнім  першим віце-спікером Адамом Мартинюком після заборони КПСС обидва працювали сторожами в комерційній фірмі…
Докторська дисертація спікера називається «Політична арена України: дійові особи і виконавці (Суспільно-політичний розвиток України в другій половині 1990-х рр.)».
Що ж, тепер пан Литвин сам прагне стати «дійовою особою». «Я більше не буду «сірим кардиналом», тепер я – публічний політик», – сказав він три роки тому. Слід надати спікеру належне: він не робить різких і незграбних рухів, а його новий політичний витвір імовірно розрахований не лише під парламентські, а й президентські вибори. Та чи позбудеться коли-небудь Володимир Литвин важких гирь на ногах у вигляді плівок Мельниченка?
Нині він упевнено домагається збільшення власної політичної ваги. Так, у Москві спікер ВР узгоджував із Путіним ідею про введення до складу міждержавної українсько-російської комісії представників депутатського корпусу.
Прихильність Віктора Ющенка до Володимира Литвина за організацію ним ухвали парламенту про фальсифікацію другого туру президентських виборів переросла в дещо більше, про що свідчить той факт, що за три дні до відставки уряду Тимошенко Президент мав довірливу розмову з Литвином, сказавши йому: «швидше за все, рішення має бути таке, що всі повинні піти з пляжу». За три дні уряд було відставлено.
Коли свого часу в Литвина запитали про його ставлення до Юлії Тимошенко, він одповів: «Як може ставитись ще не старий чоловік до жінки?.. Коли я зустрічаюсь із жінкою-політиком, я в першу чергу дивлюсь на неї як на жінку»…

Народна газета, №37 (690),  22.09 – 28.09 2005 р.
(подано у скороченому вигляді)

This entry was posted in СТАТТІ and tagged . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>