АТАКИ КЛОНІВ. “Паралельні світи” в освіті

Колись, у 1930х, для Сталіна було шоком дізнатися, що студенти Київського університету не використовують і взагалі погано розуміють російську. Нині в Москві вкрай стурбовані тим, як спокійно українська молодь сприймає питання УПА і багато інших… І не лише в Москві…

Атаки на шкільні підручники з історії стали чи не щоденною турботою КПУ – звичною, як зуби чистити. Адже сама КПУ в Україні, як і чимало інших явищ, є кінцевим продуктом агресії більшовистської Росії. А якому “продукту” сподобається, коли на нього тепер навіть діти пальцем показують? Адже в школі вони вивчають про “совєтізацію” України військовим шляхом. Отож, коли наші “червоно-рожеві” нападають на підручники за їхню “антисовєтськість”, вони лише потверджують дещо гіперболізоване, але дуже глибоке за суттю – “або ти комуніст, або українець”…

Для голови СПУ вершиною і, мабуть, потенційною стелею власної українськості стали відвідини (чи не вперше) Биківні… В Москві ж, на зустрічі з головою партії “Родіна” Д. Рогозіним О. Мороз нахвалявся: варто було Міносвіти України очолити соціалісту, як у школах одразу запровадили “Велика вітчизняна” замість “Друга світова”…
Навіть наш доволі поміркований історик С. Кульчицький вважає, що “совєтська історія війни була сфальсифікована ще під час створення”, а її  концепція – сталінсько-брежнєвська. Тож бачення цієї війни більшістю українців попросту збігається з комуністичним міфом про неї. В свою чергу цей міф є вагомим знаряддям у боротьбі за голоси, за владу – для комуністів, соціалістів, СДПУ(о), Партії регіонів…

А як поживають ідейні “папи” і “мами” вище названих партій?
В Росії “відбувається реабілітація Сталіна”, –  вважає один із діячів часів “перебудови” історик Юрій Афанасьєв. – “Здійснюється спроба затвердити офіційну, або офіціозну, історію Росії. Це історія сталінських часів – сфальсифікована, тенденційна, ідеологізована”.
Як приклад історик нагадує, що Друга світова для Росії почалася з пакту Молотова-Рібентропа, тобто з війни на боці гітлерівської Німеччини проти решти Європи. Але цього нині не знайти в російських підручниках. Афанасьєв наголошує, що “закінчилася ця війна не звільненням, а підкоренням Європи”.
Аналізуючи гуманітарну ситуацію в РФ, відома французька публіцистка Марія Ферретті вказує, що “зростання націоналізму сягнуло свого апогею з приходом до влади Путіна, який поклав його в основу сучасної державної ідеології”. Вона вказує на “загальну стратегію використання пам’яті про Велику вітчизняну війну в націоналістичному контексті”. Чимало аналітиків зазначають, що драматичну тему сталінізму витіснено зі свідомості російського суспільства. То чи варто дивуватися паралельності процесів у Росії з посиленням тиску проти нових підручників історії в Україні?

Усі “совєтизатори”, в принципі, одного кольору – чи то “школа Толочка”, що мусує байки про “єдіний дрєвнєрусскій народ”, чи то брежнєвці-сусловці, що завзято творили “єдіний совєтський народ”.
А що ж кажуть нині в своїх підручниках “совєтизатори” по той бік кордону? Писати про це неможливо без сліз співчуття та іронії.
У них уже в 9 столітті існує “єдіноє государство”, ясна річ, “дрєвнєрусскоє”. Щоправда, вони ніяк не можуть визначитися, як його називати – “Київська Русь” чи “Древня Русь”… Термін “русскіє” вони трактують як свою самоназву нарівні з “русинами” Галичини, хоча ми то знаємо, що “русскіє” означає “чиї?” (колонізована колись нами територія), а “русин” означає “хто?” – це власне ми. Пишуть про “городскоє войско” княжого Києва і племена полян, деревлян тощо як власну, “російську”, історію!
Да вони просто “хворі на голову” – скажете ви!.. Ніде правди діти – в Москві від часів Карамзіна було забагато “проФФесорів з історії”… І можна лише поспівчувати, що, не придумавши для себе нічого давнішого, просто поцупили наше…
Але, якщо серйозно, цією маячнею вони духовно калічать власних дітей, які нерідко, спілкуючись із нашими, “зависають” у повітрі, коли молоді українці “вибивають” у них з-під ніг сфальшовану “опору”. У молодих росіян нема духовного майбутнього, бо путінський режим краде в них головне – власну ідентичність і історію свого походження. Про це несміливо намагаються дискутувати в самій Росії, але безрезультатно. Там домінує “сортирний” сталінізм. А сам Путін у “Посланні до нації” завірив: “Безумовно, що цивілізаторська місія російської нації на євразійському континенті має бути продовжена”…
… А що кажуть їхні підручники про 1917 – 1920-ті роки? Під гаслом “Рукі прочь от Совєтской Россіі!” вони старанно вивчають інтервенцію західних держав проти большевистського режиму, однак анічичирк про власну інтервенцію на терени УНР, БНР, Закавказьких та Середньоазіатських незалежних держав. Скромність, звичайно, прикрашає…
Та головне тут те, що, подаючи власну історію совєтських часів, російські ідеологи старанно підводять до тези про невинність російського народу у виникненні ленінсько-сталінського тоталітаризму, про його непричетність до цього режиму, подаючи власний народ лише як його “священну жертву”. Тож зрозуміло, чому сьогодні руками своїх ідеологічних спільників з українських підручників офіційна Москва намагається прибрати все те, що цю провину переконливо доводить.

При всьому цьому новими підручниками з історії охоплено далеко не всі школи України, а дехто з учителів їх просто не використовує.
До того ж навіть нові підручники в багатьох питаннях далекі від історичної правди. Зокрема, подаючи період Визвольних змагань, вони і близько не дають тієї адекватності подій, яку, приміром, дали Китай і Корея, розповівши своїм школярам про агресію Японії. Не кажучи вже про наступальність у зовнішній політиці, коли ці дві держави вимагають од Японії переглянути підходи щодо опису її колоніальної політики в японських підручниках!
Також нові підручники не позбавлені сталінсько-брежнєвської концепції Другої світової війни. Вона фактично подається нашим школярам сфальшованою. На думку провідних українських істориків, що звернулися до Президента із закликом «захистити історію від совєтської пропаганди і відвертих фальсифікацій», в Україні має бути сформовано україноцентристську концепцію історії Другої світової війни. Залишається додати – і не лише Другої, і не лише війни…

Народна Газета, №21 (674). 26.05 – 1.06 2005 р.

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>