ДОРОГИ ЛЮДИНИ. Данило Шумук.

Якою дорогою треба було пройти і що треба було зробити в житті людині, яка розпочинала свій шлях у 1920х на Волині під польською владою як підпільник-комсомолець, а закінчувала як дисидент, якого виривають з московських лап західні держави і сам канадійський посол (Москва, 1987 рік) приїздить за ним у дипломатичній машині, а згодом у Вашингтоні відбувається зустріч в’язня ГУЛАГу з тодішнім президентом США Р. Рейганом…

Данило ШУМУК, про якого Л. Лук’яненко писав його доньці Вірі, що її тато “просто святий”, відійшов у вічність два місяці тому. Проте залишилася земля, на якій він виростав, думав і боровся, про яку мріяв у російських концтаборах і на засланні. Залишилися рідні й люди, яких торкалася його душа. Залишилися його спогади – книжка “ПЕРЕЖИТЕ І ПЕРЕДУМАНЕ. Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921 – 1981 рр.)”.

Спогади людини, що пережила еволюцію від комунізму до “шляхетного націоналізму”(як зазначено у передмові), є дуже цінними. Проте, ознайомившись зі “Спогадами”, я би додав, що Данило Шумук був “думаючим націоналістом”, що не любив помпезності і гучних, але порожніх фраз. І тим ціннішим стає його опис таких подій, як польське панування і прихід совєтів, польське ув’язнення і німецький полон, будні УПА… І це лише невеличка частка з того, про що йдеться у книжці, з якої українці можуть дізнатися про власне “я” не менше, ніж за підручниками з історії. Варто лишень поглянути на географію подій, про які йдеться в книжці… Волинь, Хорол, Житомирщина, Київщина, Богуслав, Київ, Рівне, Норильськ, Красноярськ, Володимир, Тайшет, Дніпропетровськ, Воркута, Мордовія, Одеса…

З книги: “Восени і взимку до нашого дому завжди збиралися старші на вечірні гутірки. До 1926 року на цих гутірках часто йшла мова про Першу світову війну, про різні воєнні пригоди… говорили про німців, австріяків, поляків, “гайдамаків” (як називали в нас українське військо Петлюри) і більшовиків. Наслідком тих розмов у мене склалося враження, що німці, австріяки і поляки страшні й погані, через що в негативному світлі виглядали й союзні з ними “гайдамаки”. А більшовики лише здавалися дивними й особливими, бо не вірили в Бога, виступали проти попів та церкви тощо. З воєнних часів на наших землях селяни найбільше любили  ті періоди, коли одні, бувало, втечуть, а другі ще не прийдуть, бо в цей період можна було бодай навозити з лісу дерева на хату чи хоч на повітку…
У ранньому дитинстві дорослі були для мене майже богами. Але з бігом часу, придивившись до їхньої жадібності, метушні, я зняв із цієї висоти їх самих, а пізніше взяв під сумнів і всі їхні повчання-наставляння…”

З листа доньки Данила Шумука Віри Калач до редакції “Незборимої Нації”.
“Тато народився 28 грудня 1914 р. в с. Боремщина Любомльського р-ну.
Навчався в сільській школі на польській мові і вже тоді відчув, що діти з українських родин відчувають себе другосортними…
За Польщі був комсомольським ватажком (у підпіллі), за що отримав від польського уряду 8 років в’язниці.
Звільнився 1939 року. У в’язниці закінчив середню освіту. Потім Луцький інститут, учителювання в сільській школі (географія), кредитний інспектор районного банку в Любомлі.  В 1939 році зустрічав Червону Армію з радістю, але коли почав придивлятися до тих комуністів, то почав тихенько для себе ставити багато запитань… Призов до Червоної Армії 1941 року і риття укріплень на кордоні з Польщею. Початок війни, німецький полон і табір смерті в Хоролі… Втеча, хода селами, де люди вимерли з голоду в 1932-1933…  Потрапивши до УПА, став політвиховником для молоді, що йшла до повстанців. 1945 – шлях на схід, продовжувати боротьбу, знову в’язниця і кара смерті, що була замінена на 20 років каторги. В 1956 році тата звільняють, але вдома переслідує місцева влада, і ми переселяємось до Дніпропетровської області, с. Слов’янське, де будуємо собі хату… За листування з побратимами – знову 10 років ув’язнення (“антирадянська пропаганда”),… По звільненні у 1967 році тато жив у Богуславі, часто бував у Києві, зустрічався з І. Світличним, Є. Сверстюком, І. Дзюбою, В. Стусом, В. Чорноволом, А. Горською… Покладав на них великі надії… В 1970 переселився жити до Києва, а в 1972 – знову під слідством і 10 років ув’язнення плюс 5 років заслання за рукопис і машинопис спогадів. У Перм-Кучино (Мордовія), де тепер музей, є стенд про тата… Був там разом зі С. Караванським, покійним В. Романюком і М. Руденком, а в пермських тюрмах з Л. Лук’яненком і С. Хмарою… Заслання відбував у Казахстані,  Каратобе, або як казав тато – Кара тобі.. В 1987 потрапив до Канади.  Він мав там родичів, які, дізнавшись через Червоний Хрест про його тяжку долю, почали клопотатися перед канадійським урядом, щоби допоміг татові приїхати до Канади. Була домовленість між міністрами закордонних справ СССР Шеварднадзе і Канади – Кларком. В Москві друзі Сахарова казали, що нікого так з москвичів не проводжали, як тата… О 7 ранку біля парадного, де ми жили, вже стояли дві дипломатичні машини з канадійськими прапорцями  і в одній з них – сам посол Канади Вернон. Потім були зустрічі з українськими громадами і поїздки по Канаді і США, у Вашингтоні на День Декларації Прав Людини зустрівся в Овальному кабінеті з президентом Рейганом як один з 12 репресованих з різних країн світу , а перекладачкою була К. Чумаченко – теперішня дружина В. Ющенка. Були виступи в Парижі, куди його запросила Міжнародна амністія.
Живучи в Канаді, не пристав до жодної партії, кажучи, що не хоче бути залежним від якоїсь партії, а хоче спілкуватися з людьми різних партій, релігій, національностей, які близькі йому за духом.
Перша книжка споминів “За східним обрієм” видана в 1974 р. в Парижі українським видавництвом “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Друге (доповнене) видання спогадів – 1983, Детройт, видавництво “Українські вісті”. 1984 року в Едмонтоні вийшли спогади англійською мовою “Life Sentence”.  Четверте видання – “Пережите і передумане” – в Києві в 1998 році – на порозі його 85-ліття (видавництво імені Олени Теліги).
В 1999 тато почувався зовсім погано і попрохав доглядати його вже до кінця… Коли мій термін перебування в Канаді закінчився і його не вдалося поновити, мусила повертатися до України, і тато захотів повернутися разом зі мною.  І приїхали ми до моєї оселі, в місто Красноармійськ, на вулицю Соціалістичну…
За теперішню Україну тато говорив, що то не та Україна, яку хотів би бачити. Хотів, щоби була злагода, а не сварки і бійки, казав – краще б бути агрономом чи зоотехніком , бо рослини і тварини більш чутливі до добра, ніж люди… Він часто говорив, що не можна поважати українця тільки за те, що він українець, а треба, щоби він був ще й порядною людиною. Тато відійшов у вічність 21 травня цього року…”

“В похилому віці значно легше засуджувати дії своєї юності, ніж у юнацькі часи…”, – пише у “Спогадах” Данило Шумук. Пише дуже цікаво. Без прикрас і вигадок. Читаймо. І нас ставатиме більше.

«Незборима нація». Число 8 (222). Серпень 2004 р.

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>