САГА ПРО ПІДРУЧНИКИ -2. Про «історичних» реваншистів, або концепцію російських підручників з історії

В попередній публікації  ми познайомили читачів з характером претензій російських «науковців» до змісту українських шкільних підручників з історії. Мовляв, навигадували наші автори те, чого в історії України ніколи й не було… Московських грамотіїв ніяк не зупиняє той факт, що в Києві та на теренах України якраз і БУЛО чимало цікавого саме в ті далекі часи, коли власне Москви НЕ було не те що на карті, а й у «проектах» Київських князів…
Вочевидь, що писаками з півночі править не лише поставлена путінським режимом ідеологічна задача не дати вчорашнім «національним окраїнам» відібрати назад своє, а й елементарна заздрість до багатства чужої історії. Так було і в царські, і в радянські часи. Так є й тепер.
Тож залишмо в спокої українські підручники з історії й поглянемо, що відбувається з аналогічним продуктом на теренах РФ…

Сьогодні історію Росії (і зовсім не Росії, коли вони пристібають до себе Русь-Україну) завзято пишуть за магістральним принципом «од Рюрика до Путіна» (навіть книжка така є).
Та на початку 1990-х, за Єльцина, в Росії відбувалися інші процеси. Тоді там почали було створювати підручники різних ідеологічних напрямків. Хоч тривало це недовго, пригадаємо, як усе починалося.
Ще в 1988 р. в колишньому СРСР Держкомітет освіти оголосив конкурс на написання шкільних підручників з історії, за умовами якого учні мали “безумовне право висловлювати власну, добре обґрунтовану думку, яка може не співпадати з установкою вчителя або авторів сучасних підручників”. Інститут державної експертизи і грифування мав надавати добро на навчальну літературу.
З 1994 року під егідою вже російського Міністерства освіти робляться перші спроби проведення централізованого іспиту у формі тестів, і вже з’являється Федеральний перелік підручників, рекомендованих Міносвіти РФ. Гриф “Рекомендовано Міністерством освіти” і “Допущено Міністерством освіти” привласнюється навчальному посібнику за результатами експертизи.
Серед вимог експертизи – “наявність основного тексту, об’єднаного загальною оцінкою, авторською концепцією курсу, які не суперечать загальній меті шкільної історичної освіти і, звичайно, загальнофедеральним цінностям і пріоритетам освіти в цілому”. Також вимагається “чітке уявлення автора про концептуальну приналежність даної навчальної книжки до того або іншого методологічного напряму (наприклад, державно-патріотичного, громадянсько-патріотичного, ліберального тощо), а відтак і концептуальна цілісність книги в цілому”.

Але такі підходи тривали недовго. Вже в 1997 р. Дума Воронезької області не рекомендує вчителям історії використовувати підручник Олександра Кредера “Новітня історія. Двадцяте століття”. Підручник на той момент витримав три видання і мав гриф Міністерства освіти Федерації. Але депутатам Думи не сподобався «надто ліберальний підхід» у викладанні історії 20 століття, наприклад, той факт, що Радянський Союз подається чималою мірою як винуватець у розв’язуванні Другої світової війни. Автор підручника писав про необхідність звільнитися від радянських ідеологічних традицій в освіті і про необхідність вироблення у школярів самостійного критичного мислення. Але проти цього повстали письменник-«патріот» Юрій Поляків із його тезою “держава своєю політикою щодо шкільних підручників фінансує і пропагує антидержавницьку ідеологію” та отець Андрій Кураєв, що мовив до пастви: «Державна школа не має права виховувати дітей на антидержавницьких і антинаціональних ідеях”.
Наслідки полеміки на сторінках “Російської газети” для Олександра Кредера виявилися трагічними – інфаркт і смерть.
У 2003 р. тодішній міністр освіти Філіппов розкритикував підручник “Вітчизняна історія. 20 століття”, написаний Ігорем Долуцьким. Міністр розпорядився терміново зібрати Експертну раду і зняти з підручника гриф міністерства. Адже в одному із завдань цього підручника учням пропонувалося порівняти два вислови і визначитися, хто з авторів висловів правий. То були вислів відомого публіциста Юрія Буртіна, який писав, що в Росії відбувся державний переворот, результатом якого є встановлення режиму особистої влади Путіна – авторитарної диктатури, і вислів сучасного політдіяча, лідера партії “Яблуко” Григорія Явлинського, який вважає, що вже в 2001 році в Росії оформилася поліцейська держава. Учневі ставили завдання: або спростувати, або потвердити викладені думки.
Гриф із підручника було терміново знято. І це при тому, що 1-е видання підручника Долуцького вийшло в 1993 році, і за десять років підручник, що був рекомендований Експертною радою міністерства, витримав шість видань.
Російські історики в особі своїх офіційних “керівників” висловили підтримку цьому кроку, а президент Путін, відвідуючи Російську державну бібліотеку, заторкнув питання шкільних підручників з історії. “Сучасні підручники”, за словами Путіна, “викликають велике незадоволення у ветеранів війни», «ігнорують тему патріотизму замість того, щоб виховувати відчуття гордості у учнів”.

На додаток до «вільнодумства» всередині країни Росія почала явно відчувати дискомфорт за відсутності зовнішнього ворога. На зустрічі з Путіним професор Л. Поляков бідкався: «У 1990–1991 роках ми ідейно роззброїлися, ми перестали бачити світ у старих схемах боротьби світової капіталістичної і соціалістичної систем. Що прийшло натомість? – Якась дуже хитка, абстрактна ідеологія загальнолюдських цінностей».
Відтак, російські державні структури взялися регулювати й контролювати образ історії в шкільних підручниках. Адже це потрібно путіним-медведєвим для ідеологічного обґрунтовування сучасної державної влади в Росії.
Прагнення влади контролювати зміст шкільних підручників не є чимось принципово новим. Пригадаємо, як Сталін ліпив «добродійника» з Івана Грозного. Або ж «роздуми» над сторінками шкільних підручників Сталіна, Жданова і Кірова.
2003 року директор Інституту загальної історії РАН Чубарьян негативно схарактеризував сам факт розмаїття оцінок подій новітньої історії, що містяться в підручниках різної ідеологічної орієнтації, і мав навіть нахабство висловитися за створення “одного загального підручника історії з країнами СНД”.
Взагалі вважається, що в рамках практично будь-якої ідеологічної орієнтації, яка, безумовно, присутня в кожній науковій праці (деідеологізована історія – це утопія), є можливим дотримання правил наукового дослідження. І консерватори, і ліберали, і соціалісти можуть бути професійними істориками. І, відповідно, між ними можлива продуктивна полеміка – як наукова, так і ідеологічна.
Однак, у сучасній Росії конфігурація сил, що визначають “поле шкільного викладання історії”, набуває реставраційних радянських рис: влада ставиться до підручника як до засобу власної історичної і політичної легітимізації.

Аналізуючи підручник директора Інституту російської історії Андрія Сахарова, історик і фахівець з історії СРСР Марія Ферретті відзначає, що він повністю відповідає вимогам Путіна, замінюючи історичний аналіз на «національну історичну традицію». В цьому підручнику є все необхідне для нинішнього режиму: і концепція «особливого шляху» Росії, і недовір’я до Заходу, і прославляння державної влади та православної церкви.
Як відзначили історики з «Меморіалу», цей підручник «обнуляє» минуле і звільняє росіян од відповідальності за власне минуле – замість того, щоб свідомо прийняти його і усвідомити.
Сьогодні контроль за «якістю» підручників доручено передусім Інституту російської історії Академії наук, директор якого, Андрій Миколайович Сахаров, відомий своїми войовничими націоналістично-шовіністичними переконаннями і відверто висловлює симпатії до сильної і авторитарної держави. Відомий своєю кар’єрою в апараті пропаганди комсомолу і КПРС в роки брежнєвського правління, коли вихваляння російсько-радянської потуги стало цементуючим елементом офіційної ідеології, в середині 1970-х Сахаров став одним із головних цензорів колишнього СРСР, і в своїй старанності пробував навіть заборонити публікацію творів Герцена, мотивуючи це тим, що Герцен був «першим дисидентом».
У 1990-ті Сахаров – уже автор і редактор одного з останніх університетських підручників з історії на замовлення Кремля. Показово, що як і в старі радянські часи, твердження авторів тут не супроводжуються бібліографічними посиланнями, а цифри наводяться без вказівки на джерела. Збереження кріпацтва, тобто рабства, до другої половини 19 століття, є, на думку автора ціною, яку доводиться платити за будівництво держави: Сахаров захищає рабство, критикуючи будь-яку опозицію 19 століття, зорієнтовану на західні цінності, як нездатну зрозуміти необхідність авторитарної держави для здійснення вищих національних інтересів країни.
Так воно є й сьогодні: виправдовування путінської авторитарної моделі держави – аби не розпалась РФ.
Прославляння авторитарної держави і ролі православної церкви, презирство до парламентаризму і до народу, зведеного в розряд черні, коли він не виявляє довготерпіння – оце ті «цінності», які несе в собі запропонована Сахаровим інтерпретація минулого. І вони ідеально пасують офіційній ідеології путінської Росії.

Історію 19 століття написав Боханов, який після розпаду СРСР став переконаним монархістом і взявся переписувати історію, просто змінивши в ній знаки: те, що було позитивним, стало негативним, і навпаки. Для Боханова самодержавство – це форма держави, ідеальна для російського народу – народу покірних, богобоязних селян. Царі у Боханова душею і тілом віддані «вічній Русі» та її «величі», таємниці якої знають лише вони… Їх нещастя, однак, полягає в тім, що живуть вони в світі, населеному ворогами і зрадниками: і головний ворог – це, ясна річ, Захід. Всі поразки Росії в зовнішній політиці пояснюються підступністю Заходу.
Філософія Боханова проста. Все, що робить Росія – добре. Колоніалізм, завоювання Кавказу? Це все через отих проклятих горців, які «нападають на наші мирні каравани», тож Росія просто змушена битися. Колонізації Центральної Азії? Це робилося для того, щоб цивілізувати цей регіон. Росія, що в 1849 році подавила угорське повстання, жандарм Європи? Та ні, просто Микола I захищав легітимність династії, проголошену на Віденському конгресі. Імперіалістична політика на Балканах? – Допомога «братам по православ’ю», болгарам і сербам… І так далі.
Ще потворніший, в очах Боханова, є «внутрішній Захід», «західники», тобто всі мислителі, діячі культури і політики, які спираються, в тій або іншій формі, на західний досвід. Текст підручника просто дихає ненавистю і злобою по відношенню до лібералів, соціалістів і революціонерів усіх ґатунків. А царські репресії на його погляд були більш ніж виправдані – ба навіть недостатні… Та й взагалі, селянські повстання розпалювалися лишень жалюгідною жменькою лиходіїв і провокаторів, бо більшість народу любила й шанувала царя…
Щодо періоду радянської історії, то підручник замовчує широкий російський колабораціонізм із гітлерівцями, про який лише стисло сказано, що «генерал Власов зрадив батьківщину і перейшов на сторону ворога». Нема й мови про депортацію цілих народів, зокрема чеченського. А завершується підручник розділом, в якому прославляється кінець комунізму і перехід, разом із Путіним, до нової ери процвітання і стабільності, в якій  Росія не женеться більше за західними міражами, а повертається на свій особливий шлях…

Та залишмо нарешті підручник, що його мають читати російські студенти…Апофеозом сучасного «історико-путінського» маразму очевидно надовго залишиться інтерв’ю Сахарова газеті «Ізвєстія» – «Рюриковичі були майже «пітерськими» (2004 р.)(тобто, варяги зовсім не були, як прийнято вважати, скандинавського походження, а належали до слов’янських племен, відтак Росія нікому нічим «не зобов’язана»).
За час, що минув після наради 2007р. в Москві викладачів-суспільствознавців за участю тодішнього президента, а нині прем’єра Путіна, остаточно склалася ситуація, яку відомий публіцист Леонід Радзіховській схаракретизував так: «Суспільствознавцям видано соціальне замовлення – заднім числом прикрасити історію власної країни, тобто підсудити «нашим», здобути історичний реванш – хоча б взявши реванш у викладанні історії».
Чи здобудуть?..Залежить від нас.

За матеріалами дискусій у російських ЗМІ

Народна газета. 2009, квітень

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>