САГА ПРО ПІДРУЧНИКИ -1. Смішні й пихаті про українську історичну традицію

«Залізний» канцлер Бісмарк свого часу казав, що для побудови держави найважливішою є не сила зброї, а шкільний учитель.
Впродовж тривалого часу українці були позбавлені власної системи національної освіти, а отже й підручника з національної історії. Як результат – неодноразові поразки в національно-визвольній боротьбі, в ході якої лише поодинокі представники нації усвідомлювали істинний характер подій, що відбувалися.
Лише після проголошення незалежності в 1991 році в Україні розпочався процес творення власного «пакету» підручників з національної та всесвітньої історії. На що, ясна річ, не забарилися з відповіддю Кремль та його українська обслуга в особі комуністів, а потім і «регіоналів».

Останні гучні заяви московського керівництва про необхідність «узгодження» так званої «спільної історії» України та Росії через створення комісії, що покликана буде розглянути зміст підручників з історії, звучали під час візиту Президента Віктора Ющенка до Москви з вуст «озабоченного» Путіна. Зрозуміло, що з українського боку це було вислухано ввічливо і не більше того. Хоча, щиро кажучи, складався б наш політичний істеблішмент з україноспрямованих професіоналів, а не балакунів усіляких політичних відтінків та орієнтацій, давно б укомплектували таку комісію справжніми фахівцями, зробили б її роботу прозорою та публічною і використали б її для пришвидшення процесу історичної освіти українських громадян, стимулюючи таким чином інтеграцію країни в євроатлантичні структури. Адже в «пакеті» публічного обговорення могли б опинитися: наша вимога до російської сторони прибрати з їхніх «історичних» книжок фантазії про Київ як «першу столицю Росії»  і міфи про тотожність понять «Росія» і «Русь», необхідність дати оцінку порушенням Москвою Переяславської угоди і послідовної московської політики розділу України з Польщею, різноманітні технології російщення України (за В. Вернадським «перетравлювання її як чужорідного організму»), інтервенції проти УНР, штучних  голодоморів і каральної війни Кремля проти УПА і цивільного населення України… Можна було б, приміром,  зробити «достоянієм широких мас» і чисельні факти колаборації росіян в ході Другої світової війни – участь чисельних підрозділів, укомплектованих етнічними росіянами на боці нацистської Німеччини… Іншими словами, нам було б де розійтися, а Путін ще неодноразово пошкодував би про намір створювати якісь там «спільні комісії»…
Претензії кремлівських трубадурів до українських підручників з історії подаються здебільшого в загальних тонах і бідканнях на кшталт «ігнорування спільної історії».
Тож варто розглянути детальніше – що саме не влаштовує наших «клятих братів і друзів»?  Ми спробуємо зробити це, розглянувши деякі з матеріалів російських ЗМІ.
Отже, наші підручники їхніми очима…
_________________________________________________________________________

Історична міфотворчість на Україні побила всі рекорди: представлена в підручниках «історія» є фантастичною історією фантастичної країни, ніколи не існуючої в реальності…», – так починається стаття не будь-кого, а старшого наукового співробітника Інституту загальної історії Російської Академії Наук, що її було опубліковано в “ГазетаСНГ.ru”. Назва статті доволі глумлива, бо називається «Жовто-блакитний прапор над Рейхстагом».
«Пошук нових «прапорів нації» замість старих загальнорадянських – болісний процес, що охопив після розвалу СРСР всі колишні союзні республіки, – пише автор. – Багато кому з них можна навіть поспівчувати: після 1991 року їм довелося буквально «висмоктувати з пальця» свою національну історію. Але що ще їм залишалося робити?» – каже представник країни, столиця якої Москва, між іншим, з’явилась на карті світу лише тоді, коли Києву вже було щонайменше 700 років…
«На Україні реалізується масштабний проект, кінцевою метою якого є створення такої «української ідентичності», в основі якої лежить набір антиросійських міфів, що повинно в майбутньому виключити можливість політичного возз’єднання України з Росією. «Хто контролює минуле – той контролює майбутнє», – ці слова Дж. Оруела видаються в даному випадку як ніколи доречними», – вважає автор.
«Надзадача, яку ставлять перед собою автори підручників, – відділити історію України і українців від історії Росії. Древнєруська держава – Київська Русь – виявляється у них надбанням виключно сучасної України», – бідкається російський історик.
Автор привертає увагу до того, що «взагалі, скарги і стогони з приводу важкої долі українців, з незапам’ятних часів постійно гноблених і гнаних, складають лейтмотив переважної більшості підручників».
Що правда, то правда. Наші автори подекуди надто концентруються на поразках і ще не доросли до адекватних та «смачних» описів перемоги української зброї над московською в часи від Сагайдачного і Виговського до національного повстанського руху 1918-1920-х, коли десятки тисяч російських «продзагонівців» і всіляких «будьонівців» назавжди знайшли свою могилу в Україні.
Щодо «ідеології» наших підручників, – веде далі автор, – то «яскравий приклад – Конотопська битва, в якій «російські вояки» на чолі з князем Трубецьким зазнали поразки від козацького війська гетьмана І. Виговського. Для підручника 8-го класу (автор – В. З. Власов) ця битва – епізод «московсько-української війни 1658–1659 рр..», яка названа «яскравим прикладом справедливих воєн – воєн, спрямованих на звільнення свого народу від чужоземного панування».
Отже, російського історика з Академії Наук шокує сама «установка на сепарацію історії України від історії Росії».
«І коли донецька школярка 9 травня на конкурсі крейдяних малюнків зображує Рейхстаг із синьо-жовтим прапором, що майорить над ним, немає значення, з якого приводу серця «національно свідомих діячів» культури і політиків України наповнюються задоволенням… Для майбутнього російського і українського народів це є однаково смертельним», – робить висновок автор.
Що поробиш, наші діти вже не знають, як виглядав прапор СРСР, а стосовно самої абревіатури нерідко запитують: «Тато, а що таке сири-сири?». Значно важливіше, що в наших школах почали розповідати про ЦІНУ, яку заплатила саме українська нація в тій війні. Тож український прапор над Рейхстагом є простим дитячим усвідомленням тієї ціни. Історику з «нєдєлімой» цього не зрозуміти.
________________________________________________________________________

Що ще дратує Кремль у незалежних од їхніх бажань українських підручниках з історії?
Це те, як вони виховують патріотичність і україноцентизм (нехай і подекуди спрощеними схемами минулого).
В матеріалі Андрія Портнова «Terra hostica: образ России в украинских школьных учебниках истории после 1991 года» знаходимо своєрідний концентрат того, що дратує сьогодні пихату Росію…  Він аналізує українські підручники з історії таких авторів: Місан В. (5 клас), Лях Р., Темiрова Н. (7 клас), Швидко Г. (8 клас), Турченко Ф. (10 клас), Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. (11 клас).
«Ми нізвідки на свої землі не приходили, ми автохтони на ній», «різноманітні загарбники грабували наші міста і села, відбирали землі і виселяли нас із власного дому – ми вижили і вистояли», «Київська Русь – перша самостійна держава українського народу»…
Тобто, дратує формування україноцентричного погляду на минуле, без Росії.
«У нас були свої виборні гетьмани. В Московському царстві вся влада належить царю. Він не складає народу присяги на закони і права, не обіцяє бути чесним, справедливим, захищати народ», «договір 1654 року поклав початок новому закабаленню українського народу».
Дратує те, що в підручнику з історії Стародавньої Русі північно-східні князівства (тобто територія майбутньої Московії) з’являються на його сторінках уже за часів роздробленості.
Дратує опис подій 1169 року – руйнування Києва військами Андрія Боголюбського: «Такого руйнування Київ не зазнавав навіть од половців». Але ж про це кажуть літописи, а не тільки українські підручники…
«Кому належить Київська Русь?» Це ж треба, в наших підручниках стверджується очевидний, але некомфортний для московитів-росіян факт, що головним центром держави були сучасні українські землі, що дає «всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України».
Їх дратує й те, що в описанні Переяславської ради наводяться назви полків, які відмовилися присягнути на вірність царю, а сама угода оцінюється як міжнародний договір, що гарантував державну автономію України.
І те, що розповідь про підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії в 1685 році завершується словами: «Так закінчилася незалежність УПЦ».
Те, що виступ Мазепи названо «продовженням міжнародної політики Богдана Хмельницького», про «право васала повстати проти свого сюзерена, якщо той не виконує зобов’язання».
Та найдошкульнішим для російських істориків є те, що на сторінках українських підручників Росія постає тією зовнішньою силою, яка постійно наступає на українські свободи. Підручник історії України для дев’ятого класу описує імперську політику Росії як “нещадну колонізаторську експлуатацію”.
Десятий-одинадцятий класи – вершина шкільної освіти, – констатує Портнов. І від часів першого видання (1994 рік) підручника запорізького історика Федора Турченко загальна концепція і оцінки цього підручника не зазнали змін. Українська революція 1917-1921 років розглядається як пік національно-визвольного руху і логічний результат попередньої історії України. Підкреслюється, що більшовики були зовнішньою силою, яка зміцнилася в Україні шляхом військової агресії.
Переважають, на його думку, конфронтаційні елементи в зображенні російсько-українських взаємин. «Все це впливає на історичний образ Росії, яка на сторінках українських підручників в основному виступає як сильний ворог. Причому ворог, який не містифікується в образі знеособленого зла – ця невдячна роль залишена монголам, татарам і туркам».
Росіяни ж на сторінках підручників – це практично завжди військо, яке поводиться на Україні нахабно і жорстоко (від Андрія Боголюбського до більшовицького командира Муравйова).
Більшість знакових, обов’язкових для запам’ятовування дат з історії України – це дати різних російсько-українських конфліктів (1169, 1654, 1659, 1667, 1709, 1775).
На всі ці зауваження залишається запитати російського публіциста: чи бувають підручники без ідеології?  Звичайно ж, ні, оскільки вони мають не лише просвітницько-наукову, а й виховну мету. Так робиться в Росії. То чому не має робитися в Україні, яка в новітні часи найбільших своїх історичних втрат зазнала саме від російського панування?
У світі є традиція: будь-яка суверенна країна здійснює навчальний процес на основі власної  національної концепції історії. Кремль не може заспокоїтися від того, що стародавній і споконвічно український Київ обрав і запровадив українську концепцію власної історії.
Отже, ми спробували розглянути характер претензій штатних кремлівських трубадурів до українських підручників. В цьому сенсі не менш цікавою виглядало б ознайомлення з принципами написання російських підручників у сьогоднішній РФ. Тоді б ми краще зрозуміли, які саме підручники вони залюбки написали б і для нас із вами.
Про це – в наступному номері.

Народна газета. 2009, квітень

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>