Німеччина – нездорова, РФ – приречена, Бушеві спасибі, а ми… почекаємо

Відстрочку з приєднанням України до ПДЧ можна було передбачити. Надто великий ґвалт вчинили в Москві, підкріпивши це обробкою своїх стратегічних європейських партнерів – Німеччини і Франції, які до того ж зі «шкурних» мотивів не бажають посилення ролі США в Європі. Колотнеча попередніх років у Помаранчевому таборі, відсутність ефективної роз’яснювальної кампанії серед населення та активізація на цьому тлі проплачених  противників НАТО, що спираються на проросійський електорат, теж далися взнаки. В Брюсселі до того ж чудово розуміють: прийняти до Альянсу Польщу чи Болгарію (дарма, що її називали «16-ю совєтською республікою») і прийняти до НАТО Україну – це трохи різні речі… Бо означатиме кардинальні зміни на політичній карті, оскільки Росія, що перестала бути світовою потугою де-юре, позбудеться цієї ролі й де-факто, натомість Україна отримає серйозні гарантії незворотності свого унезалежнення. Втім, виглядає так, що це краще розуміють у Вашингтоні, ніж у «старенькій» Європі. В цьому контексті одностайна заява 26 членів оборонного Альянсу на Бухарестському самміті про те, що Україна однозначно «буде в НАТО» – не так уже й мало.

Тим не менш, для керівництва НАТО ставити заявку суверенної України в залежність од третьої сторони – не члена Альянсу РФ – виглядає доволі принизливо. З іншого боку, зробили паузу аби відверто не «опускати» Росію – в цьому теж є певний дипломатичний сенс…
В ширшому історичному контексті надання Україні гарантій безпеки через членство в НАТО можна було б розглядати як певну спокуту Заходу за ганебне визнання ним СССР під час Голодомору у 1930х роках.
Похід України до НАТО – логічний епілог до кількох революцій і воєн, в яких ми зазнали поразки і тепер маємо скористатися унікальним шансом, що надає нам сучасний історичний момент. Перемовини українських керівників із учільниками США і НАТО – логічне продовження справи Богдана Хмельницького щодо пошуку надійних союзників для устабільнення незалежності. З тією різницею, що тоді наші козаки поставили на утопію – «єдину віру» – і пошилися в дурні, позаяк «православний» народ-союзник виявився хоч і «боговірним», але «вірним» виключно собі, а не Богу з його заповідями «не вбий» і «не вкради». Як у тій пісні  Владіміра Висоцького – «Оказался наш отєц// Нє отцом, а сукою» – пасаж, який в українському контексті однаково пасує і для Сталіна і для царя Олексія Михайловича. «Православний» вибір Богдана, пам’ятається, напрочуд вичерпно і точно оцінив Тарас Шевченко – про те, як «москаль добром і лихом з козаком ділився»…
В часи УНР ми теж могли отримати спільників («квазі НАТО») проти російсько-більшовицької агресії: союзники, що перемогли Німеччину і допомагали «білій» Росії, мали б значно більше підстав звернути на нас увагу, якби не соціалістичні утопії та відповідна політика уряду Директорії. Та й предки нинішньої Меркель тоді інакше дивилися на путіних – епізод з німецькими дивізіями, дислокованими за Берестейською угодою в УНР, представники солдатських(!) комітетів яких після звістки про революцію в Німеччині попрохали керівництво Директорії надати їм земельні наділи з метою залишитися в Україні і захищати її в разі потреби від большевиків – вельми повчальний. Чи варто додавати, що вожді УНР навіть не розглядали цю пропозицію, а невдовзі Симон Петлюра вже мусив відмовлятися від цілої Західної України на користь Польщі в обмін на її військову допомогу…
До речі, про Польщу… Майже одностайна підтримка натівських прагнень України нашими сусідами-членами колишнього «соціалістичного табору»  подається як спільність долі: побувавши при «московському подвір’ї» кілька десятиліть, вони як ніхто розуміють, що таке бути безпосередньо на «московському дворі» три сотні років. Та справа не лише в шляхетності: звичайний здоровий прагматизм підказує їм мати Україну в НАТО як величезний буфер між собою і Росією. Та все одно спасибі…
Щодо Франції, то Юлія Тимошенко має тепер нагоду особисто запитати «приятеля» Саркозі про його солодкі промови-обіцянки, що їх Француз № 1 розточав на адресу прем’єрки та Україні, запевняючи в особистій підтримці наших прагнень. Тож поговоримо про Німеччину…
Берлінська стіна давно впала, відтак по обидва її боки і про Голодомор чули, і про «совєтський рай» знають, і власні фільми на кшталт «Побіг із ГУЛАГУ» знімають… І при всьому цьому, знаючи які жертви поніс український народ у 20-му столітті, Німеччина (в угоду Москві) відмовляє Україні в праві на безпеку. Більшої аморальності у виконанні Меркель, що ганьбить німецьку націю в цілому, годі й уявити.
Історичні уроки зробили хіба що Сполучені Штати, провідні політологи яких Бжезінський і Кісінджер доклали чимало зусиль аби переконати американську еліту в тім, що відродження СССР як імперії неможливе лише в разі повного унезалежнення України. Ще під час візиту до Києва Білла Клінтона американські політичні оглядачі наголошували на складності двосторонніх відносин між Києвом і Москвою передусім через те, що з унезалежненям України Росія по суті втрачає свою імперську «ідентичність», що постала з приєднанням до Московського царства Русі-України.
Нас не обходить інтелектуальний рівень особисто Джорджа Буша, про який так люблять поговорити ті наші «політики», чий рівень навряд чи вищий. Нас цікавить взаємодія із США в тій частині, де це відповідає національним інтересам України. Найпотужніша держава світу, мета якої не допустити відродження Росії як імперії – наш природний союзник. «Не розуміти» цього може або комуніст або провокатор – навіть якщо він фарбується під нашого «крайньо правого».
Щодо німців, то по Другій світовій війні було зроблено чимало аби запустити в них механізм самобичування – щоби сучасні німці жили з комплексом колективної провини за розв’язування війни і Голокост. Втім, добре «видресирувана» Німеччина, яку звинуватили в усіх можливих гріхах, замість прислужувати сьогодні Путіну, мала б запитати: хіба країни Антанти свого часу не підштовхували її до нової війни, виставивши Версальською угодою Німеччині такі економічні умови, що прирікали німецьке населення на зубожіння, голод, еміграцію і штовхали його до реваншу, що визнавали зокрема й тодішні керівники Великої Британії? А хіба ідеологічні «батьки» Путіна не мають стосунку до розв’язування Другої світової? І хіба СССР скоїв менші за Гітлера злочини?
Та «переможців», як відомо, «не судять»… А надто таких, що «підсадили» згодом німців на газову «голку» (проти чого рішуче виступав Рейган), яка тепер для Німеччини важить більше за будь-які моральні засади.
Нація, для якої російський газ важливіший за якісь принципи, не є сильною. Нація, яка вдень і вночі кається за Голокост і водночас не помічає Голодомору, має серйозні проблеми зі «здоров’ям».
Аморальність німецької еліти – віддзеркалення імпотентного стану сучасних німців, для яких навіть носіння учнями шкільної форми чи шикування на лінійку може бути приводом для звинувачень у… мілітаризмі! І це для народу, визначальними рисами якого з давнини були високоорганізованість, структурованість і дисципліна. Коли тепер там з малих років закладаються ідеї «безмежної» демократії, можна констатувати, що німецьку потенцію обрізали по самі… ви розумієте що.
Німеччину серйозно «розбавили», зробивши надто відкритою для іміграції. То чи варто дивуватися нещодавньому інциденту в турецьких кварталах, який набув широкого розголосу в пресі – імігрант спробував відібрати в етнічного німця гаманець, а коли той неочікувано зміг постояти за себе з наслідками для нападника, турки влаштували масові демонстрації «протесту» проти «дискримінації», за якими німці і поліція мовчки спостерігали…
Їх «розбавили» не лише узаконеною масовою іміграцією за «п’ятою графою», а й приєднанням соціалістичної ГДР із по-совєтськи деформованим менталітетом, звідки тепер походять чимало урядовців, зокрема й сама Меркель.
Надто відкрита і надто «демократична» – недаремно саме німецькими вулицями найчастіше «фестивалять» трансвестіти та гомосексуалісти, «виборюючи» свої «потоптані права», а по суті кидаючи виклик суспільству. Сильна і морально здорова нація навряд чи дозволила б на своїй території ці численні масові «дійства».
Відтак, сучасна Німеччина, як організм, радше варта нашого співчуття, ніж обурення за меркельське «ні» Україні.
Що ж до путіних, то Росія просто приречена на українське членство в НАТО, бо за час нашого «спільного» існування зробила для цього все, що було в її силах…
Якщо політика Києва буде послідовною і грамотною, Москва опиняється в глухому куті: не реагувати на міжнародні ініціативи Києва щодо НАТО і визнання Голодомору геноцидом вони не можуть («задєваєт за жівоє»), реагувати ж негативно – все одно собі на шкоду. Звичайно, вони «задираються»: як каже Затулін, Росії слід припинити робити вигляд, що «с етой Украіной ми находімся в состояніі дружби і партньорства». «Друг» ти наш «єдиний», а коли ви були з нею в такому стані?.. Усі ці погрози розторгнути Договір про дружбу і партнерство здатні не так налякати наше суспільство, як обурити його.
Вже сам факт, що двері до НАТО Україні намагається закрити якась третя країна, змушуватиме навіть аполітичних українців десь за банкою пива дедалі частіше запитувати: «А якого, вибачте, …? Хто вони такі?»
Москва не може блокувати нас вічно. А якщо робитиме це, то в Україні щодня додаватиметься оцих голосів – «А якого…?».  І тоді «знамените» азаровське «А ну вас…» повернеться сторицею і за правильною адресою.

«Народна газета», № 14 (812). 10.04 – 17.04 2008 р.

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , , , , , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>