ЧИ ЗНАЙДЕ ЗАТУЛІН НОВОГО «ДРУГА»?

«Меморіал»

На роковини загибелі Євгена Кушнарьова на будинку Харківської міськради з’явилася пам’ятна дошка на його честь. Небіжчикові явно полестили, додавши до обличчя прямих рис і прибравши масно-хитруватий вираз очей. За життя загиблий був підступним, за потреби – улесливим, а незрідка – до брутальності агресивним.

Меморіальна дошка Кушнарьову, встановлена в 2008 р. на будівлі Харківської міськради, де він працював у 1990—1996 роках.
Фото Юрія Щербініна (Вікіпедія)

Хтось назве ці міркування блюзнірством, утім, зважаючи на улюблений вислів покійного – «от Харькова до Киева 480 км, а до границы с Россией – всего 40» та його істеричне «тут буде лише харківська влада!», блюзнірством було відкривати барельєф «идеолога Юго-Востока» під звуки «душу, тіло ми положим… від Сяну до Дону». Музика з кінофільму «Смерть негідника» з Аленом Делоном – про корупцію у великій політиці – була б доречнішою, на худий кінець – «широка страна моя родная», зважаючи на склад гостей…

Роняючи сльозу-соплю, Кушнарьова-раннього подекуди згадують за палкі виступи на компартійних зборах епохи перебудови і як одного з перших активістів Руху в Харкові… Річ, однак, не лише в тім, як ти починаєш, а й як закінчуєш. Що з того, що Іуда народився симпатичним малюком, якщо врешті-решт «настукав» на Христа? І що з того, що починав Кушнарьов колись у Народній Раді, якщо «кінчав» у політичному «оргазмі» на пару з патологічним українофобом Затуліним?

Меморіальна відзнака Кушнарьову-пізньому – насправді в одному ряду з погруддями артьомів-сєргєєвих та антонових(-овсєєнків) із постишевими вкупі. А що «розміром» не доріс – так просто тому, що не судилося «зляпати» під себе якусь автономію-князівство. Та й з глобальним світовим контекстом не пощастило, відтак, замість «демократизовувати» «єдіний і нєдєлімий», довелося разом із Кучмою Україну «розбудовувати», вислуховуючи оце сотні разів «Ще не вмерла…» та імітувати похід до Європи й НАТО. Коли ж наприкінці 2004-го потяг під назвою «Україна» зрушив було в українському напрямку, Кушнарьов зійшов з нього.

Ритуал

Можна зрозуміти патетику Затуліна річної давнини над труною застреленого «мисливця» про «настоящего друга России», Януковича – про «особистість, яка з молодих років палко і пристрасно віддавала себе справі розбудови української державності» (ну просто Бандера!), Медведчука – про «ділову хватку» загиблого з вірою в те, що «справу, заради якої жив Євген Петрович, буде продовжено» (а може, не треба?) і взагалі про те, що «смерть зачастую забирает лучших»… «Женя, прости и прощай! Мы обязаны доделать то, что ты не завершил!» – мовив на поминках Кучма.

Утім, чи заслужив убієнний, подібно булгаковському Майстру, на «спокій» – велике питання…

Президентове співчуття «горю, що спіткало сім’ю» загиблого, було в ті дні цілком слушним, як і стримане й без зайвого лицемірства – співчуття від Тимошенко. Але те, що для керівника НРУ Бориса Тарасюка однодумець Затуліна виявився «симпатичною, розумною і порядною людиною, яскравим і послідовним політиком» – то, мабуть, від дипломатичного перенапруження…

«Справа життя»

Хоч би яким «брєдом сівой кобили» називав Кушнарьов висунуті йому Генпрокуратурою звинувачення в сепаратизмі, але тоді в Северодонецьку було ініційовано створення конкретного прообразу парламенту можливої автономії – «Межрегионального совета органов местного самоуправления». Прихильники ж Кушнарьова відверто констатують, що «наиболее значимым делом его публичной жизни была организация Северодонецкого съезда» і що їхній кумир – не більше й не менше – «сформулировал идею социокультурного единства Юго-Востока Украины», попутно здійснивши в бажаному напрямку «пересмотр истории Украины». Одне слово, невтомно рихтував спусковий гачок практичного сепаратизму.

Досвідчений аналітик, демагог і балакун вважав себе «непоганим політтехнологом». А на запитання, чи бажає стати президентом, відповідав: «Поживем – увидим».

«Смєло ми в бой пойдьом …»?

Тим часом «браконьєрська справа» потроху ожива. Відзначивши річницю загибелі побратима, соратники заходилися «завєршать» справу «Жєні» – готувати Северодонецьк-2, попередньо призначивши його на 23 лютого – день колишньої Радянської Армії та день народження Віктора Ющенка – такий собі «подарунок».

Віктор Тихонов, що багато років очолював Луганську облраду і брав участь у Северодонецькому з’їзді, не на жарт розфантазувався про «намір Президента і Кабміну ліквідувати місцеве самоврядування» й «побудувати чітку вертикаль Президент-Кабмін-органи виконавчої влади» – ще й таку, що «навіть Кучмі не снилася!» Просто не віриться – невже Ющенкові з Тимошенко вдасться зробити те, чого не вдавалося ні Хмельницькому, ні Петлюрі?

«Майбутній з’їзд не партійний», – переконує Тихонов, – «його можна назвати з’їздом депутатів усіх рівнів, або з’їздом рад». Що подібна форма «самоорганізації» не передбачена законодавством, його не хвилює, головне – «запропонувати заходи з метою не допустити протистояння між заходом і сходом»… Цікаво, чому такі з’їзди «єднання» не проводять там, де вболівають за країну не менше за Тихонова – на Черкащині чи Волині?

Насправді ж і їжакові зрозуміло: якщо в колишньому СССР «власть Совєтов» була камуфляжем для влади КПСС, то у нас вона покликана стати камуфляжем для влади тихонових, близнюків і т. п.

«Прапороносці»

Яких лише чудасій не доводилося чути про «патріота» Кушнарьова, якого «не вистачатиме всім(!) українцям»…

Ким (або чим) насправді був загиблий і що він сіяв, засвідчив «День пам’яті Кушнарьова» в Донецьку, який так звана Донецька республіка (нібито заборонена) провела під прапорами Росії та Донецько-Криворізької республіки. Небіжчика вже зробили одним із прапорів антиукраїнства. Та найцікавіше, що в кушнарьових-тихонових національності як такої нема. На повірку ця публіка зазвичай не в змозі заспівати вам нормально ані української, ані російської пісні. «Російське» для них – насамперед інструмент маніпулювання людьми. В житті вони так і не «вийшли» з КПСС, не вичавили її зі своїх мізків, як Юрій Афанасьєв чи Алєксандр Яковлєв. Тож насправді не був Кушнарьов за життя ані українцем, ані росіянином, ані євреєм. Був Кушнарьов «совком». «Совком» і помер. І справжній прапор йому подібних – «прапор комунізму».

«Непоправна втрата»

«Его не заменит никто и никогда!», – каже Янукович, який не вірить у випадковість смерті Кушнарьова. Ще б пак – той був єдиним, хто міг входити до кабінету Януковича-прем’єра в будь-який час і без попередження.

У недорікуватого Януковича потреба мати «ідеолога» з підвішеним язиком була і залишається неабиякою.

Кушнарьов чи не єдиний дозволяв собі озвучувати вголос те, про що «соратники» говорили стиха. Його фраза-шантаж під час коаліціади-2006, що Україна «может расколоться на два государства», звучала не з жалем, а з присмаком глузування.

Як повівся б Янукович перед загрозою дострокових виборів у 2007-му, маючи живого Кушнарьова, і які куплети той дописав би до свого «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой, С нашистской силой темною, с оранжевой чумой!»?

До речі, той факт, що для «симпатичної і порядної людини» мільйони співвітчизників, які надали перевагу не фальсифікаціям Януковича, а іншому кандидатові, є «чумою», вельми промовистий.

То хто ж стрілець?

Про фатальне полювання в Ізюмському лісі написано чимало.

Хтось скаже – на все Воля Божа, тож у небесній (чи підземній) канцелярії вирішили, що до Чорновола, Ємця та Оробця має приєднатися не в міру агресивний «патріот»…

Версія «відстрілу» сепаратистів (мабуть, від «заздрощів» декого до гондураських «ескадронів смерті») в ті дні тотального наступу «антикризової коаліції» на президентські повноваження навіть утілилася в адекдот: «Повертається з Турції вбитий горем Янукович, зустрічається з Ющенком, а той йому й каже – «Щось Ви, Вікторе Федоровичу, зовсім змарніли… може на «полюваннячко»?»

Дивно, однак, що ПР, будучи при владі, по суті нічого не зробила, аби ефективно розслідувати це вбивство. Справу за фактом загибелі Кушнарьова до суду передано лише тепер, за прем’єрства Тимошенко. Звідси – недовіра родини Кушнарьова до його колишніх соратників. За словами дружини, «за п’ять-шість місяців до смерті Євгеній зрозумів, хто є хто», і додає – відчувала, що після виборів 2006-го його «викинуть як непотрібний елемент, але ніяк не очікувала, що вб’ють». І називає причину – він змушував однопартійців рахуватися з собою…

Існують версії про внутрішньокланову боротьбу, про те, що Кушнарьов заважав, бо хотів більшого – і впливу, і ресурсів. Доклавши чимало зусиль для повернення Януковича на прем’єрство, він не отримав жодної ключової посади ні для себе, ні для своєї команди, оскільки все було поділено між «людьми» Януковича, Ахметова, Азарова та КПУ-СПУ (по смерті Кушнарьова кількість харків’ян у виборчому списку ПР на парламентських виборах 2007 року зменшилася на третину порівняно з перегонами 2006-го).

Функція координатора парламентської фракції ПР, однак, невпинно зміцнювала його роль у партії, яку він міг із часом очолити – якщо не розколов би раніше як «переконаний федераліст». Також він набирав ваги в кремлівських кабінетах, де спостерігалося певне розчарування Януковичем, який не забезпечив «усе і негайно» – передусім «російську мову» та ЄЕП…

«Дорогой дальнєю…»

Кремлівські зв’язки Кушнарьова простежуються і раніше. Коли в грудні 2004-го він мав з’явитися на допит в Генпрокуратуру, що порушила проти нього справу в сепаратизмі як одного з озвучувачів ідеї «Юго-Восточной автономной республики», очікувалося, що його затримають. Та Кушнарьов не з’явився на виклик з «причини хвороби» і виїхав до Москви, де, крім відвідин тамтешніх «кардіологів», зустрівся з головою Думського комітету Кокошиним, головою Федеральних Зборів Ради Федерації Мироновим, віце-спікером Держдуми Сліскою та головою адміністрації президента РФ Медведєвим (непоганий квартет!). Говорили про «політичну ситуацію в Україні» і домовились про «подальші контакти».

…Хоча зовні на допитах в Генпрокуратурі сепаратист тримався спокійно і згодом бадьоро роздавав інтерв’ю, можна припустити, які почуття вирували в ньому – імовірного переляку (бо Кушнарьов добре знав, як це було за Кучми) та приниження (як колишнього керівника секретаріату Президента і губернатора області). Не виключено, що саме тоді він вирішив помститися. Що ж до наступних місяців, то його прихильники вважають, що серпневий 2006-го року арешт сприяв «мобилизации нравственных и интеллектуальных сил Е. Кушнарева». Плоди «мобілізації» далися взнаки швидко – Кушнарьов немов навіжений узявся за ідею «федералізації»…

Скажи мені, хто твій друг…

Костянтин Затулін – ще той типаж, «матьорий чєловєчіщє», так би мовити… Хтось називає його політичним провокатором, хтось – політичним сутенером, відомим на прізвисько «Костя-40%» за розмір комісійних, хтось – українофобом на межі параної… Мої ж далекі від політики російськомовні знайомі висловлюються простіше – «наглая рожа».

«Рожа» давно і постійно треться навколо проросійського українського політикуму, і, за свідченням Олеся Донія, вперше про коаліцію комуністів, соціалістів та «регіоналів» він почув саме в Москві, в кулуарах одного з «круглих столів» Затуліна.

Вони невипадково знайшли одне одного – Затулін і Кушнарьов: обидва – ідеологи-«трендісти», вправні в публічній полеміці (недарма Затулін бідкається, що від ПР у теледебатах тепер нікому виступати), обидва – «совки» за менталітетом.

На з’їзді «регіоналів» минулого року Затулін наголошував, що Кушнарьов був його «другом»… Коли в 2005-му Кушнарьова запрошують до Москви, то, за його власним висловом, «не представники держвлади, а виключно політики – такі як Затулін».

Відвідуючи 2006-го український парламент, Затулін зустрічається з Кушнарьовим, а невдовзі той знову рушає до Москви – в гостини до прокремлівської «Єдиної Росії» й особисто «Кості-40%».

Регулярні контакти й скоординовані дії цієї парочки впродовж 2005-2006 років нескладно простежити насамперед у питаннях «федералізму» та «мови». У них навіть термінологія спільна щодо «цивілізаційної доленосності» та «цивілізаційного вибору». Затулінська фраза «Для Украины федерализм – это прививка от сепаратизма» як крапля води подібна до Кушнарьовської – «Федерализация позволит избежать распада Украины». Мабуть, на кухні московської квартири разом писали…

У часі і просторі – це справжній тандем-синхрон! Коли один (Затулін) каже, що «идея федерализации постоянно присутствует в политической жизни Украины» (тобто, він її сюди пхає), другий (Кушнарьов) відпрацьовує в цей час «тему» зсередини.

Інколи «спільні акції» збігаються просто по датах. У червневі дні 2006-го Кушнарьов особисто їде до Феодосії – «пресечь военную интервенцию на территорию Украины». Тоді ж учасників антинатівських акцій надихає власною присутністю і Затулін.

У перший день серпня кремлівський «пророк» заявляє: «Политический раскол Украины на Восток и Запад в рамках прежних концепций развития государства непреодолим» і дратується з намагань Ющенка зафіксувати в «Універсалі національної єдності» унітарну форму української державності, одну державну мову і курс на натівську систему колективної безпеки. Того ж дня йому акомпанує Кушнарьов, який у ніч на 2 серпня залишає засідання з розгляду «Універсалу національної єдності»…

Мова

Та одного разу Кушнарьов залишився «нєпонятим» соратниками. В червні 2006-го він несподівано заявив, що «державною мовою в Україні має бути одна – українська, а російська та інші мови національних меншин – мати статус регіональних згідно з відповідною Європейською Хартією» (дарма, що німецький посол у поїздках Україною пояснював: ця Хартія – для «вимираючих» мов). Персональний сайт «ідеолога» негайно атакували хакери, розмістивши гасло «Позор Кушнареву», а колеги одразу поправили: «нашу программу никто не отменял»…

Насправді ж, гнучкіший і прагматичніший за решту «регіоналів» та усвідомлюючи всю складність досягнення «кінцевої мети» негайно, Кушнарьов пропонував зробити російську де-факто державною в регіонах, а згодом поставити українську столицю перед фактом. Крім того, що це дістало схвалення Затуліна («регионалы с русским языком уже кое-что сделали»), показовою була позитивна реакція на цей план Затулінського помічника по Україні Володимира Корнілова, який констатував: «Законопроект Кушнарева мог бы снять языковые проблемы в регионах»… «Зняти» тихою сапою і в «потрібному» напрямку. Надто ж «принциповим» борцям за ідею кортіло, однак, якомога швидше зафіксувати статус російської на рівні Конституції.

Опротестування судами «параду мовних суверенітетів» у 2006-му Затулін назвав «контратакою», після чого, за його словами, мовна робота «была спущена на тормозах». Причина – «отсутствие идеолога – Евгения Кушнарева, который ушел из жизни».

Федералізм і «батько «нової демократії»

Навесні 2005-го Кушнарьов «намалював» собі партію – «Нову демократію» («класична», мабуть, замучила), а невдовзі «злив» її до ПР і дістав місце у виборчому списку, наголосивши, що в обох партій чимало спільного, зокрема «осознание необходимости федерализации Украины» серед «первостепенных задач». Тоді ж в інтерв’ю «Новому регіону» (інтернет-виданню відповідної «спеціалізації») він вилив усю свою «федералістську» правду – мовляв, це «единственная форма мирного сосуществования разных национальностей(!), культур(!) и систем жизненных ценностей (!) в рамках единого государства(!) (бідолахи китайці Англії, поляки Америки, мусульмани Скандинавії – вони ж не мають там «федерацій» – О. Р.). Надо дать жителям восточной Украины право жить теми ценностями, на которых они выросли». В цьому і суть: залишити власний електорат темними «совками», які енкаведистів мають за «героїв», а упістів за «бандитів»… Хоча чому б їм просто не дати свободу інформаційного вибору, входження до єдиного інформпростору України? Не кажучи вже про те, що в єдиній державі логічною видається єдина система цінностей.

«Федералізація»… Якщо в Європі – це форма об’єднання адміністративних одиниць у межах єдиної держави, то для Затуліна-Кушнарьова – це форма від’єднання територіальних одиниць од національного центру – Києва. Для них – це механізм консервації розбіжностей історично недоформованої нації (замість подолання спадщини радянської пропаганди), а через особливий статус російської мови – ефективний механізм повної «стерилізації» території від «залишків» українства.

Цікаво, однак, що федералізм сам по собі ще не означає демократії. Історія знає як демократичні унітарні держави, так і авторитарні федерації. Незрідка траплялося так, що в регіонах, які отримали в результаті федералізації широку автономію, влада опинялась у руках диктаторів-вихідців із місцевої еліти. Яка «демократія» очікувала б на мешканців східних областей України, утвори там «регіонали» свій ПіСУАР, наочно продемонструвала технологія фальсифікації януковичами президентських виборів-2004.

«Націєтворення»

В останні роки у нас стало модним «обкатувати» й пристосовувати до власних потреб нові визначення терміна «нація».

Живеш, приміром, серед автохтонної української більшості, але інтегруватися в її світ не бажаєш. З іншого боку, нацменшиною називатися якось образливо, то чому б не запровадити таке визначення нації, яке дасть змогу позбутися одразу двох комплексів – «чужака» та «неповноцінності»?

Зрозуміло, що «федералізм» по-«регіоналівському» – неукраїнська ідея і не українці її замовники. Можна, правда, скористатися «модними» визначеннями нації й сказати, що тепер усі, хто проживає на території України, – українці («політична нація», так би мовити), а отже, будь-яка тутешня ідея апріорі є «українською»… Але тоді слід погодитися на те, що євреї, яких нищили на території Третього Райху – і не євреї зовсім, а частина німецької «політичної нації», а отже – то були «розборки» всередині єдиної «політнації», а ніякий не Голокост: «німці» нищили «німців»…

Кушнарьови, тихонови, близнюки… Вони сиділи доволі тихо всі ці роки за Кучми, коли той робив з країни «хохляндію». Аж тут раптом «якийсь бухгалтер» вибився в президенти й нумо «нав’язувати країні мовну, етнокультурну та етноісторичну теми» (за висловом Кушнарьова). «Идеолог Юго-Востока», ясна річ, обурився. Та й «друг» московський зчинив ґвалт – «Не пристало россиянам быть статистами чужого самоопределения!»…

У світі «політичні» нації таки існують – але тільки не у «совків» і не під «совковські» потреби українських «регіоналів». Найяскравішою демонстрацією насамперед ментального (а не етнічного) невходження близнюків-тихонових до української нації (хоч би якої) стала їхня відмова голосувати за «Закон про визнання голодомору 1932 – 33 рр. геноцидом проти Українського народу». «Не было у нас на тот момент государства, а значит — не было и нации», – популярно пояснив «ідеолог» Кушнарьов… І це при тому, що понад половина прихильників Партії регіонів згодні, що то був геноцид…

Гадається, для ілюстрації ідеологічного креда та рівня «освіти» «гіганта мислі» й «батька нової демократії» вистачить однієї його сентенції: «На всем протяжении истории Украины Россия была тем самым союзником, который защищал ее и от Речи Посполитой, и от турков, и от литовских князей, и от австро-венгерских завоевателей».

Про «це» і про «ето»

Розтікаючись із пафосом про «міжцивілізаційний конфлікт» і «витискання російської культури», кушнарьови таки лукавлять.

Це правда, що конфлікт – «міжцивілізаційний», але це не конфлікт між українською та російською культурами, між «це» і «ето»… Це конфлікт між Холодним Яром і ЧК, УПА та НКВД, конфлікт між росіянами Суворовим і Афанасьєвим, з одного боку, та «совками» Кушнарьовим і Тихоновим – з іншого. Що «перестройщик» Кушнарьов так і не доріс до оцінки Романа Шухевича Віктором Суворовим («снимаю шляпу свою и низко кланяюсь светлой памяти его») – оце і був його власний «цивілізаційний вибір» – вибір «совка», а не росіянина.

І справа тут не в «нав’язуванні» поглядів. Просто на Сході України слід розповісти не лише про «героїв» ЧК та НКВД, а й повстанців 1920-х і 1950-х.

Але ж за симетричної репрезентації різних поглядів на теренах «регіоналів» ставлення їхньої електоральної пастви до «цивілізаційних цінностей» вочевидь зміниться.

Отже, справа не в роз’єднаності територій, а в роз’єднаності – сепарації – умів. І допоки матимемо асиметричні інформстосунки в межах однієї країни, сепаратизм житиме й надалі під соусом «федералізму».

«Аятола Затулейні»

Про що говоритиме компашка (якщо збереться) в Северодонецьку? Повідомляється, що здебільшого про «гуманітарне» включно з двома Хартіями – про місцеве самоврядування і регіональні мови. Також про НАТО і, ясна річ, про те, як «об’єднати країну, знявши гостроту в питаннях двомовності» (хоча є приказка: «Хочеш двомовності – вивчи українську»). Отже, банальна програма баламутства, покликана надолужити те, про що Затулін розчаровано казав минулого року на з’їзді ПР, – «недостатнє педалювання тем мови, НАТО й федералізму».

А чи з’явиться Затулін у Северодонецьку власною персоною? Мав би, адже уважно відстежував обидві парламентські кампанії ПР, з якою «Єдина Росія» має меморандум про стратегічне партнерство.

На часі й пошук нових лідерів. Ймовірно, що серед нових «друзів» кремлівського «аятоли» побачимо «спікерів ініціативної групи» Северодонецька-2 – «регіоналів» Вадима Колесниченка та голову Луганської облради Валерія Голенка.

На з’їзді ПР у серпні 2007-го Затулін був одвертим – Янукович потребує нового Кушнарьова. «Если бы Кушнарев был жив, то новых выборов (до ВР – О. Р.) просто не было бы…». Затулін упевнений, що однією з причин програшу «регіоналів» у розпал тієї кризи «стала боязнь вспоминать о своих пророссийских лозунгах – федерализации, государственности русского языка и, тем самым, «мобилизовать электорат». Ці теми випали з телероликів ПР, бідкався Затулін. «В разгар судьбоносного, межцивилизационного конфликта на Украине руководство ПР … положилось на закулисную «переговорную дипломатию», – відчитує свою паству «аятола» і пояснює це «боязнью быть обвиненными в расколе государства». «После смерти Кушнарева к управлению Партией Регионов пришли люди, готовые пойти на компромисс с Виктором Ющенко», дратується Затулін. Він невдоволений навіть формальною тезою «європейського вибору» в програмі ПР. Бо вважає, що «опора на пророссийский электорат и заявления о «европейском выборе Украины» – «взаимоисключающие установки». Як кажуть, повний… інструктаж.

До речі, діти Кушнарьова створили фонд, аби продовжити «начинания отца». Чи не «Костя-40%» стане фінансовим розпорядником у пошуку для України нових володєй корнілових?

«Ви жертвою палі в борьбє роковой…»

На кушнарьовську творчість часів Помаранчевої зими є дотепна пародія:

«…И я хочу сказать горячим головам под голубыми знаменами, что отсюда до Феофании – 480 километров, а до изюмской горбольницы – всего 40…»

До речі, а скільки до кремлівської? – Щось давно у нас Костя Затулін не був…

 

Народна газета, №4 (802), 2008 р.

 

This entry was posted in ВИБРАНЕ, СТАТТІ and tagged , , , , , , , , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>