«НАРОДНОМУ» – «ЗАСЛУЖЕНОГО»? (Мороз як зброя Януковича)

Оскільки правовий безлад, в який занурилася країна не без участі видатного «реформатора»-соціаліста, розв’язується на рівнях напівпублічних переговорів між основними політичними гравцями й закулісних домовленостей між крупним бізнесом, для Олександра Мороза настали воістину драматичні дні – він ніби зайвий. Бо, хоч і має власних «буржуїнів» на кшталт Рудьковського, до Ахметова тим далеко…

Літо 2006-го… На площі перед Верховною Радою – група підтримки новоспеченої «синьо-червоної» коаліції (ПР-КПУ-СПУ), в якій керманич СПУ – з результатом на виборах трохи більше 5% – щойно всівся в омріяне крісло голови ВР (фото автора)

Втім, ця «зайвість», здається, радше уявна. Дедалі очевидніше, що Мороз відіграє роль такого собі запрограмованого «дезінтегратора» домовленостей між Ющенком і Януковичем. Хоча зовні його демарші виглядають як самостійні кроки соціалістів, для яких політичне представництво у Верховній Раді 5 скликання може стати останнім в разі дострокових виборів, надто вже синхронними виглядають дії «червоно-синього» дуету: сьогодні «домовленості» нібито є, а завтра легко знаходяться зачіпки для їх руйнування.
Тож Янукович, коли треба, прикривається Морозом, як отим щитом, який ніби «сам по собі». Дуже зручно.
Олександр Мороз – великий знавець усіляких регламентів, процедурних моментів і  юридичної казуїстики, тож політичну кризу навряд чи можна вважати подоланою, а домовленості остаточними, доки «батько демократії» стоїть на варті вищеозначеної.
Що він в Українському домі на так званих «відкритих громадських слуханнях» раптом видав, що насправді «коаліцію ніхто не збирався розширювати» (купуючи депутатів від опозиції) – так то просто брехав для таращанських бабусь. Але, говорячи всерйоз про політичну живучість Мороза, варто звернути увагу на такий показник, як кількість «техніко-тактичних прийомів», що він їх застосовує у повсякденній практиці.
Колись Валерій Лобановський зробив цілу революцію у футболі, ставши на шлях оцінювання ефективності футболіста не за кількістю голів-красенів чи піжонських обводок, а за загальною сумою тактико-технічних прийомів, які той застосував протягом матчу – байдуже, з м’ячем чи без м’яча… За цим показником спікер Мороз вочевидь не так «ефектний» як «ефективний», а тому і «надживучий». Якщо треба, він пролізе навіть там, куди нормальна людина просто не «попхається» – як було, приміром, із «виступом» у ПАРЄ, де його взагалі не чекали і надали-таки слово рівно «на одне речення привітання», а він спромігся в ті секунди, що його «речення» перекладали, виголосити собі невеличку політичну промову, за що був перерваний обуреним головуючим. Про таких у народі красномовно кажуть: «без мила в … залізе».
Підмінюючи поняття, як картярний шулер карти, Мороз марить, аби дострокові вибори до ВР проводились разом із президентськими, мовляв, «необхідно потвердити довіру народу до обох інститутів влади»… Навіщо? Ющенко, на відміну від Кучми, депутатів для провладної фракції не купував, і на відміну від Мороза Конституцію собі рідному під спікерство «на перспективу» не рихтував, то чого метушитися? Якщо й варто щось «потвердити», то це ціну «народності» власне спікера…
Крайня агресивність «червоно-рожевих» щодо дострокових виборів зрозуміла: для СПУ це перспектива піти в небуття (навряд чи допоможе й піар-кампанія з «героєм парканів» Цушком), але й для КПУ, яка навряд чи колись серйозно розраховувала увійти у владу, не все так просто – за товаришем Петром уже стоїть із «косою» «шалена Наталка», яка вочевидь не полінується відкрити трудящим очі на безсоромний альянс «комуніста» Симоненка із злочинним капіталом…
Що ж до «народності» Олександра Олександровича, то з роками вона неухильно знижувалася – від 11 до 5-6% (і то завдяки своєчасній колись з’яві на Майдані). Оскільки ж нині ціна морозівської «народності» – 1-2%, єдина надія – рятуватися в чужих списках. Адже донецькі «своїх» не кидають – надто «народного» спікера…
Але, по-перше, це вкрай принизливо, по-друге, кого із своїх тоді викидати «регіоналам» задля Санича і кількох його соратників?… Та й спікерство вже не запропонують – у ПР власних кандидатів не бракує…
Є, однак, і інший варіант – «приєднатися» до політпенсіонерів Кравчука і Кучми, яких свого часу так не злюбив… І в ранзі «мудрого й досвідченого» час од часу «фестивалити» по всіляких «столах» і «форумах»… То, може, направду час уже податися від «народного» до «заслуженого»?
Але ж дуже не хочеться… Тому воюватиме, мабуть, не на життя, а на смерть. Олександр Мороз – не той, хто здатен просто піти, сказавши наостанок: «Дякую за увагу»… Якось Степан Хмара влучно сказав про нього: «Цей ніколи не наїсться»… Схоже на те. Виглядає так, що він до останнього «ковбаситиме» під власні інтереси «верховного голови» країну, провокуючи протистояння й поглиблення конфлікту.
І це ще питання, чи відбудуться дострокові вибори 30 вересня…

Народна газета, №22 (772). 14.06 – 20.06  2007 р.

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>