АДВОКАТИ «ОБРАЖЕНИХ»

«Нас много на каждом кіломєтрє! Здєсь і по всєму міру!» – проголошував колись незламний герой одного з пропагандистських совєтських фільмів…
І справді, «много»… «Вас є» навіть у далекому  Нью-Йорку. Трохи, щоправда, але «є»… Нещодавно побачила світ книжка професора російських студій Університету Нью-Йорку Стівена Коена «Хрестовий похід, що провалився: Америка і трагедія посткомуністичної Росії» («Failed Crusade: America and the Tragedy of Post-Communist Russia»), а слідом за нею у  «Washington Profile» з’явилося інтерв’ю автора, витяги з якого ми пропонуємо.

«Я нещодавно опублікував у Москві книгу російською мовою під назвою “Питання питань: чому не стало Радянського Союзу”. Коли кажуть, що СРСР “розвалився”, це нагадує кінець царату в 1917 році й створює враження, ніби в цій системі були якісь страшні дефекти, а її кінець був неминучим. У своїй книзі я розслідую шість найпопулярніших теорій, що пояснюють кінець Радянського Союзу. Питання це, до речі, вивчатиметься істориками ще років 100-200.
Я вважаю, що СРСР не стало через три найважливіші чинники. Перший фактор, що був вирішальним – економічні й політичні реформи Горбачова у формі досить серйозної демократизації комуністичної системи. Ці реформи почалися в 1985 році й сягнули апогею в 1990-му. До цього часу Горбачов фактично розібрав комуністичну систему на частини й послабив державний контроль над економікою. Це дозволило зіграти свою роль і іншим факторам. Дехто говорить, що СРСР призвів до його фіналу націоналізм, інші стверджують, що причиною стали масові заворушення. Але ні той, ні інший фактор без перебудови і гласності не був би можливий.
Другим головним фактором стала поява Бориса Єльцина, що призвело до політичної боротьби між двома дуже сильними політиками: надзвичайне жадання реформ Горбачовим проти надзвичайного жадання влади Єльциним. Цей конфлікт призвів до того, що Єльцин приїхав у Біловезьку Пущу й ліквідував Радянський Союз, щоби повністю знесилити Горбачова.
Але залишається важливе питання: у Єльцина не було ні армії, ні політичної партії. Як він міг покласти край ядерній наддержаві з населенням 300 млн. усупереч волі радянської еліти й державної номенклатури? Як ця еліта могла допустити кінець тієї системи, що давала їм владу і багатство?
І тут варто згадати третій вирішальний фактор. Боротьба за власність розпочалася ще наприкінці радянської епохи – наприкінці 1980-х років. В 1990 і 1991 роках вища міністерська, партійна й навіть військова еліта активно здійснювали захоплення державної власності, і тому ці люди не були зацікавлені в збереженні СРСР. Вони просто дивилися в інший бік, поки Єльцин і Горбачов боролися один з одним, що й призвело до кінця радянської системи…
Як би сьогодні виглядав пострадянський простір, якби Радянський Союз був збережений?.. Я не знаю, як повелася б Україна – там склалась унікальна ситуація, що диктувалася здебільшого політикою еліти, аніж суспільною думкою…
Я вважаю, що нинішні відносини між США й Росією можна назвати дуже поганими, і  значна частка провини лежить на США. Нинішня американська політика стосовно Росії почалася в 1990-і роки. Проблеми виникли через те, що адміністрація Клінтона вирішила ставитися до Росії, як до держави, переможеної в Холодній війні.
Коли Холодна війна офіційно закінчилася, на Мальті в 1989 році президент Джордж Буш-старший і Горбачов спільно оголосили, що в цьому конфлікті перемогли обидві країни, бо закінчили ворогувати, і що переможених тут бути не може. Після грудня 1991 року, з кінцем СРСР, Буш почав казати – здебільшого через політичну обстановку в США – що США перемогли в Холодній війні, однак тоді ці слова не мали серйозних наслідків.
Наступний президент США Білл Клінтон перейняв такий підхід. Він провів аналогію між посткомуністичною Росією та Німеччиною з Японією після Другої Світової війни. Дехто з нас попереджав, що подібні порівняння дурні. По-перше, Холодна війна не скінчилася б без Горбачова. По-друге, Росія слабка сьогодні, і тому з нею можна робити що завгодно, але згодом вона здійметься на ноги й зачаїть образу за те, як з нею чинили по розпаді СРСР. Саме це тепер і відбувається.
Адміністрація Клінтона зробила дві головні помилки. По-перше, вона намагалася контролювати процес реформ у Росії, говорячи Москві, що тій слід робити, а чого ні. Вашингтон посилав до Росії колосальну кількість радників. Американці сиділи в російських міністерствах і писали закони, тобто втручалися в інтимні внутрішні справи країни, у які жодне іноземна держава не має права втручатися…
В 1990-1991 роки, коли Буш-старший попросив Горбачова дозволити вступ возз’єднаної Німеччини до НАТО і Горбачов погодився, Буш пообіцяв, що “НАТО не рушить ні на дюйм на Схід.”  В Росії кажуть, що слід було вписати це в текст угоди… Незважаючи на американську клятву, Клінтон почав розширювати НАТО на схід і цей процес триває досі, що призводить до загострення російсько-американських відносин, зокрема, через питання з Україною й Грузією.
Не можна забувати, що блок НАТО є військовим альянсом, до нього входять республіки колишньої Радянської Прибалтики, НАТО стукає в двері України, а американські військові бази перебувають у Середній Азії. В результаті, Росія почуваються оточеною. До того моменту, поки НАТО не зупинить свою експансію на схід, відносини між Росією й Заходом не стабілізуються.
Коли до влади прийшов  Путін, російська еліта просто відреагувала на те, що в 1990-і роки США й НАТО вчинили з нею нечесно.
Як казав мій викладач Роберт Такер, якого я вважаю найвидатнішим «совєтологом» своєї епохи, “з Росією все може бути”. Хто б припустив у 1982 році, що за кілька років Радянський Союз почне процес демократизації?
Існує багато чинників, які можуть вплинути на шлях російського розвитку.  Росія дедалі більше відвертається від Заходу, що, можливо, й не так погано і для Росії і для Заходу, якщо Росія робитиме це невороже.
Я вважаю, що російська економіка не настільки стабільна, як її зображують нафтові долари.
Ще одне питання стосується квазіфашистського руху молоді під гаслом “Росія для росіян”, що до деякої міри підтримується політичним і середнім класами… Я не думаю, що це той напрямок, у якому йде Росія, але це знов таки один із чинників, які впливають на майбутнє країни.
Я вважаю, що найважливіше – як ітиме процес перерозподілу власності. Опитування свідчать, що 70-80% росіян дотепер відчувають образу за те, що державні багатства потрапили до рук невеликої групи людей, які вивезли понад $300 млрд. за кордон і хизуються власною розкішшю. Може настати судний день і люди зажадають справедливості. Це бомба уповільненої дії, що цокає всередині російської політично-економічної системи.
До речі, переважна більшість держав, що володіють великими запасами нафти і газу, залишають ці активи під державним контролем. Далеко не всі – тільки США й Великобританія – передали їх під контроль приватних компаній, тож Росія не порушила правил світової практики. В результаті Путін нині контролює величезну кількість нафтогазових доларів, лише незначна частка з яких доходить до тих 50% населення, які живуть на межі бідності.
Тобто, проблема зберігається і невідомо як її буде розв’язано. Якщо її не вирішать за допомогою законів, податків, переговорів між олігархами та державою, може бути використаний старий російський спосіб – насильство, що, безумовно, буде дуже погано для політичного майбутнього Росії»…

…Матеріал американського видання з одного боку привертає увагу цікавими судженнями й спробою прогнозів, а з іншого – не замаскованою адвокатською щодо Кремля позицією.
Складно не погодитися з першим фактором розпаду СССР. Так, якийсь час цей режим ще міг протриматися – і економічно (хоча все частіше давалися взнаки  всілякі «дефіцити» «розвинутого соціалізму»), і репресивно-політично. Горбачовський «демонтаж» цей розпад безумовно прискорив.
Та чи не надто спрощеною виглядає у Стівена Коена подальша картина, коли інші головні чинники розпаду «імперії зла» (за Рейганом) по суті зводяться до боротьби за владу і власність? Не заперечуючи їхню роль, звернімо увагу на те, що політолог геть ігнорує процеси «знизу», зводячи все до «розборок» «нагорі».
В Україні, вивільнений унаслідок горбачовської політики гласності «джин» забороненої раніше інформації призвів за кілька років до незворотних змін у настроях суспільства, що незабаром вилилося на виборах у союзний парламент, а згодом і до ВР УРСР, де швидко сформувалася чисельна й потужна опозиція (Народна Рада), яка успішно тиснула на компартійну «еліту», спричиняючи її відступ і мімікрію (чи Кравчук із власної волі став «патріотом»?). Оцей тиск знизу, небачені для того часу демонстрації в Києві, бурхливе вивільнення інформації, коли чи не щодня робота в офісах і цехах починалася із запитання «А ти читав?», і стали для України одним із головних чинників для її подальшого розвитку. Саме через оцей тиск знизу, який призвів зокрема й до введення на всесоюзному референдумі на території України пункту про «новий Союз» на засадах Декларації про суверенітет, нас уже неможливо було загнати назад, а тим більше Прибалтику, Грузію, Азербайджан…
Для України крах СССР почався раніше – з Чорнобиля, коли кремлівська «еліта» обманула народ, вигнавши його на першотравневі демонстрації, а у місцевих щербицьких не вистачило духу скасувати їх усупереч волі Москви. Відтоді столиця України невпинно почала набувати репутації антикомуністичної. Пан Коен же попросту ігнорує фактичний стан суспільних настроїв (для України – передусім на заході і в Києві) напередодні розпаду СССР.
Ба більше, природне прагнення націй до звільнення з під російської окупації він подає терміном «націоналізм», який – окрім першого значення «патріотизм» – на Заході часто-густо використовується фактично синонімом поняття «екстремізм», ставлячи його на один щабель із звичайною терористичною діяльністю.
…Щодо історичної перемоги Заходу над СССР у Холодній війні, то це направду була перемога. І горбачовський «демонтаж» значною мірою тому й розпочався, що для «совєтів» гонка озброєнь, яку нав’язали США, виявилося непідйомною. І в цьому величезна заслуга Рональда Рейгана, який розмовляв із Москвою вкрай жорстко – тобто, її ж «рідною» мовою. Бо здавна відомо, що інакше в Кремлі не розуміють, сприймаючи чемність і ввічливість за слабкість.
«Поводилися» ж із Росією по розпаді СССР так, як вона того й заслуговує: називали речі власними іменами, згадуючи багато чого з її злочинного минулого і вказуючи на рецидиви сьогодення, зокрема на різанину в Чечні, підтримку й провокування сепаратизму як засобу боротьби проти вчорашніх вассалів-республік… А що слід було робити на думку Стівена Коена? Зробити вигляд, ніби за ті 70 років на теренах в одну шосту суші нічого такого особливого не сталося? І як слід було чинити з Москвою «чесно»? Залишити в зоні її цілковитого впливу всіх тих, кого вона плюндрувала і нищила – чи то 40, чи то 300 років?..
І не вигадуйте, пане «досліднику», оту «ринкову шкоду», яку нібито наробив Росії Захід. В усі часи – від Олексія Михайловича до Петра І і далі – в російській столиці незмінно сиділи якісь закордонні «команди» радників-помічників: то українців, то німців, а то цар і сам до різних голландіях їздив учитися й цивілізацію переймати – від кави до системи освіти. От і цього разу радників-«ринковиків» єльцинська Росія сама покликала. А що не увінчалась успіхом їхня робота, то передусім тому, що Росія – не Захід, і на традиційному російському ґрунті тотальної корупції, хабарництва, крадіжок, брехні та узвичаєній тут аморальності у веденні більшості справ, інакше й не могло бути. Принаймні, наразі…
Москва почувається «оточеною»? А чому пан професор ігнорує той очевидний факт, що держави колишнього Варшавського договору, щойно звільнившися з-під опіки совєтських «визволителів», власноніж хутко побігли до НАТО, хлебнувши перед тим Берліну-1953, Будапешту-1956, Праги-1968? А депортовані й плюндровані українці й прибалти? Мабуть, це не рахується, коли йдеться про інтереси «оточеної» та «ображеної»… То чи не заривається пан адвокат, вирішуючи за поляків, угорців, прибалтійців, грузинів, українців, де мають зупинитися кордони Північно-Атлантичного альянсу?
Це правда, що з Росією «все може бути (для розуміння цього нам не потрібно Такерів). І це вкрай непокоїть тих, хто живе поруч із нею, а не на відстані кількох морів і океанів, а відтак не може дозволити собі розкіш лише теоретизувати, не дбаючи про систему захисту й безпеки через приєднання до НАТО.
«Орбіти» Стівена Коена – це світ, де двоє дужих усе ділять і вирішують за «менших» (так звана двохполярна модель). Зовні лапідарні, а по суті брутальні судження політолога, байдужого до жертв, що зазнали «менші». Хід думок звичайного імперіаліста, але ніяк не демократа, яким пан Коен напевно себе вважає. Надто вже спокійно він розмірковує про «страшні дефекти» СССР, що сконав. Адже не він, а українці, грузини, прибалти знають ціну тим «дефектам»…
Фактично, Коен підводить до думки, що за Москвою слід залишити право на традиційну сферу впливу – постсовєтську вотчину. Цікаво спостерігати, як він ганить власну адміністрацію за «нечесність», при цьому демонструючи ігнорування таких речей, як національні інтереси поневолених Москвою народів, їхня історична пам’ять і право на національне самовизначення. У схемах Коена щодо «ображеної» Вашингтоном Москви таким речам місця просто не знаходиться. Таким «дослідникам» чуже не болить. Недаремно його видають у Москві російською.
Важко не погодитися зі словами професора Коена, поданими у виносці («Нині ми опинились у новій Холодній війні, епіцентр якої вже не Німеччина, а Грузія та Україна. Знову спостерігаємо гонку озброєнь, обидві сторони, США і Росія, збільшують ядерні арсенали»), які вельми драматичні й направду значною мірою визначають кордони нинішнього протистояння по лінії Захід – Кремль. Ото лише запитання: хто в цьому винен? Україна і Грузія?..
Взагалі, зміст поданого в американському виданні змушує зайвий раз замислитися над ціною та вартістю таких магічно-чарівливих слів, як «університет», «студії», «дослідник»… Ну, а щодо терміну «професор», то ми хочемо повідомити панові Коену, що одного вже маємо.

Народна газета, № 15 (765), 19.04 – 25.04 2007 р.

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>