«Гори Карпати, два автомати – в тебе і в мене, люба моя…» (нардепам-горедепам на замітку)

Стежками УПА (фото автора)

Таким рефреном на початку 1990-х популярний співак, композитор, поет та аранжувальник, лауреат фестивалю «Червона Рута-89», автор пісень «Підпільний Кіндрат», «Отаман», «Петлюрівці» Андрій Миколайчук популяризував серед молоді тему УПА.
Втім, ентузіастичне виспівування цього приспіву – попри його поетику й романтизм – не лише не виводить на розуміння одного дуже важливого аспекту буденного життя українських партизанів, а радше навпаки – уводить  від можливості цей аспект відчути і зрозуміти.

Йдеться про особливості, так би мовити, «бойового побуту» наших повстанців. Точніше, тих його сторін, про які колишня радянська військова присяга, з якою знайомі мільйони українців, говорила в термінах «тягот і лішєній», що їх солдат присягався мужньо «терпіти» й «переносити».
Про «героїзм» партизанів УПА говориться чимало. Та, щоб насправді відчути, що стояло за цим героїзмом, треба бодай раз у житті перетворитися на справжнього (не «матрацного») туриста…
…Зорганізуйте якось улітку добру компанію, наповніть усім необхідним рюкзаки, сідайте на потяг і вирушайте до Карпат. Якщо ви дісталися, приміром, Івано-Франківська, то просто біля залізничного вокзалу сідайте в маршрутку і вже за якусь годину дихатиме гірським повітрям десь у районі Кремінців-Ворохти… Навіть триденного переходу вам цілком вистачить, аби «увійти в курс» деяких справ, що насправді були «справами» тих дужих хлопців, які бігали Карпатами 50-60 років тому. Вам, однак, вистачить просто «походити»: вгору-вниз, вгору-вниз, і знову вгору… Без автомата. Але з рюкзаком…
Було б непогано вже перше своє сходження на хребет здійснити під звичайним для літніх Карпат дощем, намагаючись при цьому максимально зберегти в сухості під плащем-плівкою, що неприємно липне до обличчя, власний одяг, взуття і рюкзак. Навряд чи варто аж надто «впиратися» в перший день походу, тож вибір місця для стоянки біля «зручної» води, яку ще маєте собі знайти, стане надвечір приємною творчою стороною вашої мандрівки, а встановлення намету під дощем чи зливою нагородить вас згодом можливістю «відчути різницю», коли зрештою заберетеся досередини, скинете з себе мокрий одяг і перевдягнетеся в сухе, щось перехопите (не йти ж у дощову вечірньо-нічну темряву давати раду з ватрою, коли під ногами хлюпає, а зверху накрапає), і, залізши в спальник, заснути до ранку – звісно, якщо шум дощу, який барабанить по намету, вам це дозволить…
Вранці ж, коли і найбільша злива йде собі на перепочинок, у вас є чудова нагода відшукати в промоклому лісі, де краплі нічного дощу, здається, зависли на кожній гілці, умовно сухі дрова і спробувати змусити їх горіти – щоб згодом насолодитися гарячою їжею (бо ви заслужили!) і запашним чаєм із карпатським травами…
Але… час зніматися і йти далі… Попереду 5-6 годин чистого ходу. Більше не треба, бо ми лише початківці й хочемо бодай трохи відчути, як воно отим хлопцям-партизанам жилося-велося в карпатському лісі…
До речі, наступна ніч може видатися зовсім іншою: розпогодитися може настільки, що за ясного неба під ранок замість сну ви напружено міркуватимете, чим би ще вкутати спальник у районі ніг, аби відділити власне тепло від холоду ранкових заморозків…
Якщо ви не прихопили на зміну компактні гумові чобітки, аби комфортно поратися навколо намету вранці в мокрій від дощу чи роси траві, взувайтесь у своє «вчорашнє» промокле й холодне взуття та зігрівайтеся рухом – іншої ради нема…
Взагалі, природа Карпат багата й різноманітна, тож бажаючим випробувати власні сили можна, приміром, запропонувати продратися (звичайно, з рюкзаком) навпростець через альпійку (різновид сосни, що стелеться майже непролазними кущами вздовж схилу і вкриває щільно поверхню) – метрів двісті-триста по прямій, більше не треба, бо на це все одно піде близько години… Решта ваших товаришів може примостися десь збоку в ролі глядачів і хронометристів…
Екстремалам-ентузіастам можна запропонувати пройти в сиру погоду по кам’яній гряді, скажімо, хребта Явірник, що ніби дракон виставив свою зубчасту спину до неба – лише бережіть ноги, позаяк кожен камінчик чи валун там вкритий лишайниками та мохом, які за дощу робляться надзвичайно слизькими – а вам ними доведеться не просто ходити, а й стрибати-перестрибувати з рюкзаком за плечима протягом кількох годин …
Для повноти відчуттів під кінець подорожі я би запропонував спуск із хребта після  дев’ятої-десятої вечора, взявши за свідків ваших «тягот» і «лішеній» лише місяць і зірки –  якщо небо безхмарне. А як ні, то налаштуйтесь на три-, чотиригодинний спуск у повній темряві (і не скавучіть, бо в партизанів не було сучасних ліхтариків і кіосків із батарейками в центрі села), який видасться напруженішим за видирання вгору першого дня: адже кожного разу вам доведеться ставити ступню на ґрунт тим особливим рухом, який має убезпечити вас підвернути ногу або – не дай Боже! – порвати зв’язки (а більшість стежок у Карпатах кам’янисті).  І так крок за кроком, година за годиною – аби лише не оступитися на підступному камінні й не влізти в трясовиння «мочарів» чи «млаків»…

Пам’ятний знак загиблим партизанам УПА (фото автора)

…Все це й чимало іншого з багатого карпатського туристичного меню я пропоную проробити влітку, а потім сісти собі й поміркувати: оті хлопці-повстанці з УПА не мали нічого з наших сучасних туристичних «прибамбасів» – легких компактних наметів, зручних рюкзаків, теплоізоляційних килимків, потужних ліхтарів, газових плиток і багато-багато іншого…
До того ж ви познайомилися з горами в теплу пору року. А ну, вигляньте з вікна просто зараз – ви би пішли туди на три дні на межі листопада і грудня?.. А щоб б ви робили там узимку?…
…Вони ж перебували в горах і в холод, і в дощ, і в мороз. Тижнями. Місяцями. Рік за роком. Без хитромудрого одягу та амуніції. Часто не в змозі розкласти ватру й бодай трохи зігрітися та обсушитися без ризику бути виявленим із землі чи з повітря… Заходячи під час першого снігопаду до криївки, вони залишалися там до весни – без права хворіти чи вмерти (перед лицем небезпеки бути демаскованими)… А по зимівлі, з блідими земляними обличчями, хитаючись, виходили на поверхню, поступово звикаючи до денного світла, даючи шкірі обвітритися та засмагнути перш ніж з’явитися на люди…
Гадаю, порівняно з побутом партизанів УПА, не лише службу в сучасних збройних силах, але й перебування на нарах із гарантованим харчуванням, закріпленим ліжком і нормованим робочим днем можна вважати справжнім курортом. Також і фронтовий побут радянських солдатів Другої світової – із налагодженими тиловими службами, матеріальним забезпеченням, продовольчою базою – виглядав добротнішим  за те, на що перетворили тил українських партизанів совєтська влада та її каральні структури, які вправно трансформували карпатські села та домівки повстанців на зони стеження, вербовки, взяття заручників і організації депортацій – на зони розпачу і психологічної безвиході…
…Мандруючи влітку із сином та племінником на схід од Ворохти, ми раптом натрапили на пам’ятний знак. На  дошці під склом виблискує напис: «Тут 24.Х 1951р. за волю України загинули вояки ворохтянської боївки провідник «Грім» – Кульб’як Іван Олексійович, станичний «Черемош» – Гриджук Дмитро Степанович, вояк «Залізняк» – Проболовський Володимир Володимирович».

Ворохтянська боївка трималася до жовтня 1951 року (фото автора)

Саме тут, на хребті, в улоговинці між двома пагорбами, зрозумілішою стає ціна небезпеки нарватися на засідку: ліворуч і праворуч по схилу – буреломи та урвища…
На жаль, пошук в Інтернеті не дав інформації про цих людей, окрім згадки про те, що  «до 1939 року у власності гуцула з Ворохти Кульбяка перебувала полонина Козьмєська». А псевдо «Грім» мали й інші повстанці та командири…
…Той факт, що наші добряче відгодовані нардепи із модерново оснащеними поліклініками не бажають не лише політично визнати український партизанський рух, а й виділити якісь кошти на медичну та соціальну допомогу старим дідам, що втрачали колись здоров’я в суворих буднях бойових Карпат та по сибірах, свідчить, на мою думку, не так про їхні політичні  «переконання», як про звичайну моральну ущербність. Адже, для цих,  перепрошую, відгодованих до подвійних підборідь сракасто-мордастих особин і Голодомор не геноцид і визвольна боротьба не боротьба…
Втім, це лише віддзеркалення моральної потворності нашого постсовєтського суспільства. На жаль.
Але щось із цим робити треба. І можна.
Аби оте романтичне «Гори Карпати, два автомати – в тебе і в мене, люба моя…» збагатилося відтінками реальності й пішло в народ, гадаю, на Галичині слід заснувати новий вид туризму – екстремально-політичного.
Попри те, що зелений туризм в Карпатах переживає бум, я щось не чув, аби туроператори пропонували екскурсії «Стежками УПА». Цю справу варто було би професійно поставити на потік: із прокатом амуніції, відпрацюванням маршрутів на випадок будь-якої погоди,  з турінструкторами і супроводжувальними-знавцями історії, терплячими до будь-яких запитань, з відновленням низки криївок і наочною демонстрацією перебування там бодай кілька годин, з належним інформзабезпеченням і зв’язками з турфірмами по всій Україні.  З друкованими буклетами і брошурами на пам’ять. Причому такі тури-походи не можуть бути задорогими в принципі. За чітко поставленої справи бажаючих пізнати нове і незвичайне знайдеться чимало в усіх регіонах України, а одного дня – хоча б заради цікавості – карпатськими стежками вирушать і молоді мешканці Криму.
Це те, що можна і треба зробити. Вже зараз. Безвідносно до «визнання»…
Бо визнання не бува без пізнання…

Народна газета, № 44 (746), 23.11 – 29.11 2006 р.

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>