ТАКЕ ОТ ЛИХО: ми «не толерантні»… Неочікувані (?) висновки соціологів

Чимало ЗМІ відгукнулися на дослідження Наталії Паніної «Факторы национальной идентичности, толерантности, ксенофобии и антисемитизма в современной Украине» з посиланням на журнал «Вестник общественного мнения» (2006, N 1).
Публікації передує  тривожна за настроєм виноска-висновок: «Згідно соціологічних досліджень нині в масовій свідомості населення України зберігається доволі високий рівень східнослов’янської окремішності, національного ізоляціонізму та ксенофобії (тобто, неприязнь або ворожнеча до чужоземців – О.Р.)»
То  «радіти чи плакати» з приводу таких відкриттів? Попри певну схильність дослідників реагувати в другий спосіб, ризикнемо пристати до першого…

Попри наявність у дослідженні низки цікавих цифр і тенденцій, можна, однак, посперечатися щодо логіки певних узагальнень, а також зауважити: деякі «відкриття» взагалі не потребували витрат на дослідження – цілком вистачило б обізнаності з особливостями українського національного характеру…
Загальні висновки авторів зводяться до того, що «протягом розвитку Української незалежної держави відбувалося наростання як загального рівня національної окремішності, так і поширення ксенофобії»… Але ж піднесення рівня нашої «окремішності» – це об’єктивний наслідок виділення постсовєтського населення УССР в окремий організм і процес дедалі більшого усвідомлення себе таким організмом (попри певний конфлікт світоглядів автохтонів-українців та іммігрантів останніх десятиліть). То чого тут дивуватися?.. Щодо «ксенофобії», то цей термін, як і термін «націоналізм», у світі незрідка спекулятивно використовується як ярлик-осуд на адресу тих, хто намагається протистояти руйнуючим впливам чужої культури і захистити власну, тож логічніше поговорити про власне зміст «неприязні до чужинців» на українському ґрунті.

Назагал, відрізняти «свого» від «чужого» – нормальна реакція здорового організму. Не менш нормальним є адекватне реагування на «організми», які, потрапивши до ареалу твого споконвічного проживання, не шанують твої звичаї і традиції. Зрештою, відторгнення того, що не приживається (чи не бажає «приживатися») – це теж захисна функція та ознака здорового організму…
Одна зі складових (гадається, найголовніша) зростання в Україні «неприязні до чужинців» витікає із самого «наростання рівня окремішності», бо в ході такого наростання відбувається самоосвіта-самопізнання «організму». Відтак, українська нація, якій донедавна «чужими організмами» було закрито доступ до власної історії, дедалі більше усвідомлює негативну історичну роль цих самих «організмів» щодо України. А тому процес наростання «негативізму» з боку українців до історичних кривдників триватиме й надалі з появою поінформованіших поколінь (ми навіть не вийшли на пік), і ніякі «тривоги» чи «перестороги» соціологів (заангажованих чи безстрасних) його не зупинять – адже, приміром, нікуди не щезає протягом століть неприязнь між французами та англійцями, що має глибокі історичні корені.

Дослідники констатують: в якості «своїх» українці сприймають лише ті народи, щодо яких є «історичний досвід спільного проживання», а це, мовляв, характеризує українське суспільство, «як орієнтоване на архаїчно-традиціоналістські цінності».
Взагалі, було б дивно, якби ми сприймали за «свої» народи, що проживають на зворотному боці півкулі – мексиканців чи гватемальців… Може, просто хтось занепокоєний, що українці ще не втратили риси власної національної ідентичності  і наразі «морально не готові» віддати власну територію під заселення іншими етносами?.. А що ми «архаїчні», тобто, «не модні», то це не може не тішити, позаяк потрапляємо до однієї компанії з «немодними» французами, які, після недавніх масових заворушень вихідців із Північної Африки, отямившись, ухвалили закон, що вимагає від іммігрантів «знання державної мови та поваги до традицій і способу життя французів», а також кваліфікації. Мігранти, ясна річ, обурились, назвавши це расизмом. Адже куди зручніше отримувати блага коштом держави по-французькому, але жити за власними традиціями. Як це схоже на нашу російську нацменшину: економічні можливості та соціальні блага їх цікавлять неабияк, наша мова і традиції – ні…

Колись російський публіцист єврейського походження Ілля Еренбург розчулювався довоєнними французами за їхню надзвичайну толерантність до іммігрантів. Тепер французи пожинають плоди власної необмежено-безрозсудної гостинності.  Хто бував у Парижі, не міг не помітити, що власне етнічні французи вже не справляють враження домінуючого етносу на тлі чисельних чотирьох груп вихідців з Африки, Латинської Америки, арабського світу та Азії.
Настороженість українців щодо вихідців «з інших світів» цілком закономірна: ті ніколи не проживали на нашій території. До того ж, Україна не мала колоній в Африці чи Азії, нікого не визискувала, відтак не має ніяких моральних зобов’язань влаштовувати в себе вихідців із цих країн, як це зробила свого часу Англія, відкривши кордони для  громадян Співдружності. А тепер от англійці трохи схаменулись і пару років тому почали тестувати іммігрантів на предмет знання англійської історії та шанування королеви (з «регіональними» мовами там полегше).

Згідно з дослідженнями, «кваліфікована більшість» жителів України (близько 75%) згодні  бачити своїми співгромадянами «лише представників східнослов’янських етносів»… Але ж так само і нації Західної Європи надають перевагу «своїм», а не скажімо,  нам, слов’янам… То чого дивуватись?
Невтомних дослідників особливо цікавило ставлення українців до росіян, американців та євреїв.
До перших – як «найвпливовішої»,  на думку авторів, нацменшини в контексті «розв’язання проблем російсько-українських відносин». Інтерес до американців обумовлений ключовою роллю США в сучасному світі. Ставлення ж до євреїв, наголошують автори, «завжди становить особливий інтерес», позаяк «проблема антисемітизму в силу історичних обставин посідає особливе місце в світовій проблематиці міжнаціональних відносин».
І що ж « на виході»?
У ставленні до росіян в усіх регіонах України «індекс національної дистанційованості знаходиться в межах національної толерантності»; але, «по мірі просування від Сходу на Захід (точніше, Схід-Південь-Центр-Захід) така національна дистанційованість від росіян істотно збільшується»… Тут пряма залежність результатів від кількості іммігрантів і рівня зросійщення українського населення – тож ніяких відкриттів. Як і нічого дивного в тім, що «найтолерантнішим ставлення до росіян є у великих містах» (максимальний рівень зросійщення), а зі зменшенням населеного пункту (мале місто – село) відбувається «наростання відчуження від росіян». Виняткове місце серед великих міст посідає Київ, де зафіксоване «найменш толерантне ставлення до росіян». Збільшення такої дистанційованості в столиці почалося в 2001 році, що, на думку дослідників, обумовлено початком другої хвилі воєнних дій у Чечні.
Існує взаємозалежність між матеріальним статусом і дистанційованістю від росіян: що вище самооцінка матеріального статусу родини, то більша така дистанційованість.
Американці… На відміну від росіян, які сприймаються як більш «близькі» на сході України і найбільшою мірою «відсуваються» на заході, з американцями все навпаки.
Цікаво, що найпоширенішими антиамериканські настрої є на селі, що цілком вкладається в схему консервативності українського національного характеру. Все ж таки, росіяни, попри їхню широку участь в інтервенції 1917-1920х і розбудову УССР «під себе», з часом стали тут «своїми», до яких звикли так, як звикають до незмінного пейзажу з вікна власної квартири. Американці ж – «пейзаж» незвичний. До того ж негатив у ставленні до них склався ще під впливом совєтської пропаганди і був значною мірою реанімований унаслідок участі США в низці недавніх воєнних конфліктів.
Показово, що вищий рівень освіти відповідає толерантнішому ставленню до американців.
Євреї… Соціологи констатують, що «протягом 1992-2001 років показник національної дистанційованості стосовно євреїв можна було інтерпретувати так: «не зовсім свої, але й не зовсім чужі». З 2002 року така дистанційованість підвищилася до рівня, який  «відсуває» євреїв до рубежу, що обмежує «межі України». У 2005 році лише 3% громадян України були згодні допустити їх як членів своєї родини (що, між іншим, в усі часи становило головний принцип життя самих євреїв – не змішуватися з іншими), 7% – як близьких друзів, 10% – як сусідів, 7% – як колег по роботі. В підсумку лише чверть населення (27%) виявили той чи той ступінь толерантності щодо євреїв. 25% згодні допустити євреїв лише як жителів України, демонструючи «відрубну» установку – «нехай живуть у країні, але мені особисто не хотілося б вступати з ними в безпосередні соціальні контакти». Найпитомішу вагу становить група «ізоляціоністів» (35%), які відзначили, що готові допустити євреїв, але тільки «як туристів, що відвідують Україну». Крайню позицію – «взагалі не допускав би в Україну» – відкрито висловили 12% дорослого населення України.
Показово, що молодь України (18-29 років) більш нетолерантна до євреїв порівняно з представниками старшого покоління. Це, на думку авторів, «свідчить про наростання ізоляціоністських і антисемітських настроїв у країні. Тим більше, що подібна тенденція виявляється і по відношенню до росіян…»

Але тут ми спинимось і дозволимо собі запитати: а що ж Європа?
…Тридцятого червня 2002 р., тобто, в той час, коли за даними наших дослідників, дистанційованість українців од євреїв почала збільшуватися, британська «The Independent» помістила замітку «Кожен із трьох європейців – антисеміт» («One in three Europeans is anti Semitic»), згідно якої «30 % європейців мають антиєврейські почуття, які доповнює антиізраїльська позиція». Вони «сильніші в Бельгії, Німеччині та Франції», але мають достатньо високий рівень й у Великій Британії, оскільки «кожен п’ятий британець уважає, що євреї мають надто багато влади в світі бізнесу, кожен десятий – що «євреїв не турбує, що станеться з будь-ким, окрім них самих», кожен третій розглядає британських євреїв як таких, що більш лояльні до Ізраїлю, ніж до Англії».
То чи такі вже «оригінальні» українці, як це подають дослідники? Радше ми маємо певні загальноєвропейські тенденції.
…«У масовій міжнаціональній свідомості населення України закладені архаїчно-традиціоналістські ціннісні орієнтації», – розчаровано констатують соціологи. І слава Богу! Уявляєте, на скільки б зросла до нас нелегальна імміграція, толеруй ми присутність мільйонів китайців чи африканців на власній території нарівні з українцями?
В ситуації, коли спостерігаємо збільшення до нас нелегальної імміграції, а на купівлю української землі шикується довжелезна черга іноземців, якось дивно звучать нарікання дослідників на «ізоляціоністські установки» наших громадян, які «породжуються вираженою домінантою сільської культури». Оце визнання лише потверджує невипадковість вектору попередніх ударів по Україні: по селу, по носіям національної традиції, по консервативності українців у кращому розумінні цього слова. В контексті таких соціологічних бідкань придивіться уважно до тих політологів-політтехнологів, які всіма фібрами своєї (неукраїнської) душі намагаються «винести за дужки» української історії наше село (мовляв, «справжня» історія творилася в містах). І запитайте – як казав на англійський манер Горбачов –  «хто єсть ху» в нашому сервісно-політологічному «бюро»?

Авторів дослідження дивує поєднання новою владою «традиціоналістської» (читай української) атрибутики («вишиванки, дача-етномузей Ющенка, коса Тимошенка») і проголошуваний ними курс на інтеграцію «в сучасне демократичне співтовариство». А хіба в тому товаристві хтось відмовляється від власної унікальності?
Втім, автори змушені визнати, що  «українськість» атрибутики і поводження нової влади «значною мірою відповідає виборові населення України». Внесемо уточнення: виборові на користь традиційного поняття нації, а не т. зв. «громадянських» моделей, коли твоя «українськість» вичерпується наявністю паспорта з тризубом.

На думку дослідників, «за помаранчевої влади пишним суцвіттям розцвіли намети з продажу махрової антисемітської літератури». Погоджуючись із фактом наявності у нас певної літератури чорносотенного штибу російської природи, зауважимо, що в часи Кучми саме лише намагання обговорювати історію українсько-єврейських стосунків трактувалося як «антисемітизм». І за те, про що Вольтер чи Бальзак могли говорити відверто, у нас журналістів і ЗМІ притягували до суду. Тож не треба перебільшувати: те, що автори класифікують як усілякі «фобії», насправді є прямим результатом більшої поінформованості нації про власну історію і відповідною реакцією. Що така реакція не всім до вподоби – то вже, як кажуть, «звиняйте»…
До речі, про т. зв. «антисемітизм» можна почути на кожному кроці (тут і по всьому світу), натомість за українофобію у нас до суду чомусь не притягують. А час уже…
Отже, шановні земляки, нас «досліджують». І дядя Сем, і тьотя Мотя, і баба Хая… Залишається «не підкачати»…

Народна газета, № 21 (723), 1.06 – 7.06 2006 р.

This entry was posted in ВИБРАНЕ, СТАТТІ and tagged , , , , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>