В очікуванні Принца

…Але одну, при тому доволі примітну фею, таки забули запросити до палацу з нагоди народження принцеси. Що не завадило тій  пришкандибати і наговорити всіляких капостей. Мовляв, на власне повноліття принцеса вколе собі пальця і помре…  Втім, одразу знайшлася добріша чарівниця, яка щось там побубоніла й пом’якшила вирок:  насправді принцеса не помре, а просто впаде в глибокий сон. І спатиме, допоки не прийде  Прекрасний Принц і не розбудить її своїм солодким поцілунком…

От і скінчилась офіційна епопея виборів. Скривдженим «малюкам», що не дісталися парламенту, Вищий арбітражний суд таки відмовив у перерахунку голосів. Можливо, не всі зі скаржників заслуговували на сумну долю. Принаймні, команда «Віче» Інни Богословської – нехай і коштом Пінчука – показала країні, що таке змістовні відеороліки. Вчіться.
Реакція невдах різна. Кравчуку побратими подарували ляльку-зменшену копію самого Макаровича, що дуже символічно – це власне те, чим він і був останні роки. Його падіння не дивує – логічний кінець для політика, який з екс-президента країни скотився свого часу до рівня довіреної особи есдека Суркіса на виборах мера столиці.
Потішив наостанок і Юрій Костенко, повідомивши, що не дуже й сумує, оскільки в нього вже стільки різних «корочок»-посвідчень од роботи в різноманітних інституціях… А як щодо голосів тих, хто розраховував на успіх УНП? До речі, футболісти і тренери після проваленої гри вибачаються перед власними вболівальниками…
Останнє місце партії з бойовою назвою «Вперед, Україно!» Віктора Мусіяки – це як злий жарт над найкращим шахістом-нардепом позаминулої сесії… Здавалося б, його вправність в інтелектуальній грі таки спонукає до якихось попередніх розрахунків перед походом по голоси…
А Володимир Литвин, що «пролетів» повз новий парламент, наостанок ще й наврочив, немов та капосна фея: без героя, що так добре зв’язував у відеороліку в один тугий вузол два кінці мотузки, яку тягнуть в різні боки помаранчеві та блакитні, «на країну чекає або розпад, або диктатура»…
Що ж, задля недопущення «диктатури» «мотузковий Шварценегер» зробив усе можливе: до останнього дня не допускав до присяги новообраних членів Конституційного суду, який рано чи пізно (краще б раніше) все одно розгляне за чиїмось поданням питання неконституційності т. зв. «політичної реформи» Кучми-Мороза. Тоді, наприкінці 2004-го, Литвин непогано починав,  як один із миротворців помаранчевої зими, але зле закінчив, намагаючись рік по тому здобути дешеві бали на відставці президентського уряду та блокуванні роботи Конституційного суду. Попри багатомільйонні вливання спонсорів (а місце в прохідній частині цієї та багатьох інших партій коштувало від двох мільйонів зелених і далі), самопожертву однопартійця Єремєєва, який продав перед виборами власну частку акцій Дрогобицького нафтопереробного, неймовірні творчі пошуки політтехнолога Костя Бондаренка, що ліпив для литвинівців «народницьку» ідеологію, як той москаль кашу з сокири варив – з вишиванок, пісень Ротару і навіть афоризмів Донцова – виборці так і не запросили блок Литвина до «палацу».
Одначе, «проліт прольотом», а пророцтво пророцтвом…
Стосовно нового складу ВР і зрослого числа мультимільйонерів у ній, вже народився вислів – «держателі фракцій». Саме до них може перейти реальне управління країною. В ситуації, коли спікер матиме ширші повноваження, а закони про Кабінет міністрів, Президента та розмежування функцій між ними і досі не виписано, і нові норми Конституції незрідка суперечать старим, постає питання керованості парламенту, уряду, країни.
Нестабільність і невпевненість на рівні центральної влади може спровокувати місцевих партійних «князьків»-переможців, особливо з Партії регіонів, на сепаратистсько-«федералістські» дії. Парад російськомовних «суверенітетів», що розпочався з Харкова – це вже своєрідна проба ними ситуації «на зуб».
Не можна ігнорувати ще одну важливу обставину: наша нинішня державність (не кажу тут про її національний зміст), не є незворотною, і нам потрібні щонайменше 10-15 років для остаточної зміни поколінь. В Москві це добре розуміють. Кремль у довготривалій перспективі не влаштовує Україна як така: євроатлантична чи позаблокова – нема різниці. Тож Президент форсує вступ України до НАТО в намаганні забезпечити країні сильніші позиції, зокрема і в майбутньому спілкуванні з сусідами, східними і західними.
Антинатівська позиція «регіоналів», які, між іншим, свого часу дружно голосували у ВР за всі пронатівські кроки Києва за Кучми, обіцяє країні додаткові політичні збурення.
Відтак, з одного боку ми маємо унікальні 4 роки без виборів, коли можна зробити багато чого і в економіці і в гуманітарній сфері, і тому сьогодні не можна помилятися з формуванням урядової коаліції. З іншого боку, чимало політологів нині будь-який формат коаліції вважають тимчасовим, прогнозуючи, що Україна вступає в період нестабільності.
За таких обставин  роль Президента важко переоцінити.
Ющенко не втрачає надії, що саме Єхануров очолить майбутній уряд, незалежно від кольору коаліції, яка його формуватиме, і забезпечить продовження президентського курсу.
Наразі кавалерійський наскок Тимошенко на вершину виконавчої влади не увінчався успіхом. Настало затишшя. Але перші тижні «торгів» щодо помаранчевої коаліції не були марними. Технологія їх ведення з боку БЮТ висвітила два моменти: по-перше, для Юлії Володимирівни головним таки є її власне прем’єрство, а не вироблення програми спільних дій. По-друге – є великі сумніви, що вона взагалі виконуватиме президентську програму, позаяк повідомила про наявність власної. Тож Вікторові Ющенку є про що подумати. «Помаранчевому» суспільству теж.
Щодо «Нашої України», то, програвши вибори, але маючи Президента за спиною, вони не бажають програвати вплив, намагаючись отримати зрештою влади більше, ніж  отримали відсотків на виборах.
Тим часом Президента вже сьогодні, і без імпічменту, однаково воліли б виключити з політичної гри і «Регіони», і Тимошенко, і Мороз. Однак, на тлі «холодно-просхідної» Партії регіонів, невизначених наразі політичних перспектив «Нашої України» та соціально-екзальтованої БЮТ, з перспективою довготривалого безладу в парламенті та «параду суверенітетів» у регіонах єдиним гарантом державної цілісності виступає інститут президентства.
В ситуації, коли в РФ відбувається подальша концентрація влади в інтересах російської державної традиції, а в Україні натомість, як таргани, плодяться всілякі «соціальні баламути», найкраще, що можна зробити – повернути Президенту України відібрані в нього повноваження. Зрештою, Майдан вимагав чесних виборів, а не «політреформи» за проектами Кучми чи Мороза під виглядом «розвитку демократії».

То «диктатура» чи «розпад»? Ясна річ, краще диктатура. Надто диктатура закону і національних інтересів.
Тож почекаємо на Принца. Шкода лише, що для пробудження «принцеси»-країни самого лише поцілунку – хоча б і французького – вочевидь замало…

Народна Газета, №17 (719), 4.05 – 10.05.2006 р.
(подано у скороченому вигляді)

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>