ГУЛАГ … без «адреси» (презентація книги)

Презентація українського перекладу книжки американської дослідниці і публіцистки,  члена редколегії «Washington Post» Енн Епплбом «Історія ГУЛАГу», що побачив світ завдяки Видавничому дому «Києво-Могилянська академія», залишила подвійне враження…

Вперше видану 2003-го в США і вже наступного року відзначену найвищою американською книжковою нагородою – Пулітцерівською премією, книгу за цей час було перекладено понад 20 мовами.
Та, попри систематику праці, побудованої на вивченні російських архівів і спогадах очевидців та грубезність самої книжки, гадається, для покоління українців, які з 1989 року мали нагоду прочитати росіян Солженіцина, Шаламова, Жигуліна…, українців Снєгірьова, Багряного, Горліса-Горського, численні публікації «Меморіалу» та багато іншого, ця книжка прийшла трохи запізно. Для молоді вона безумовно корисна систематикою викладення, живими розповідями свідків про етапи, бунти в таборах та стратегію виживання, про «всеросійську прописку» каторжної праці від московських околиць до красноярських атомних досліджень, риболовлі на Тихому океані і догляду верблюдів у Середній Азії. Але…
Особисто мені, чий рідний дядько, Прокопій Редченко, родом із села Анатольєвка поблизу Тілігуло-Березанського лиману на Одещині, якого мені ніколи не довелося знати, бо він був заарештований 1929 року і невдовзі загинув на Біломорканалі, мало втіхи з того, що в СССР, за інформацією Енн Епплбом, «постраждали всі» і аж «18 млн. людей пройшли через табори». Для нас і наших нащадків важливо передусім знати, що для України ця система масового знищення була зовнішньою і що українська нація не була її творцем. Проте, в грубезній книжці не знайшлося достатньо місця для витоків і природи ГУЛАГу.

Енн Епплбом під час презентації українського перекладу своєї праці «Історія ГУЛАГу» в Українському домі столиці (фото автора).

Хоча на початку книжки і йдеться про те, що 1917 року «про большевиків майже не знали за межами Росії – в Європі, світі», маємо додати: в Україні – теж. Нема й натяку на те, що російський етнос, що від часів упокорення Новгорода звичний до державного керування через насильство і терор, є творцем-винахідником та експортером і  «російського комунізму» (за Ніколаєм Бердяєвим), і ЧК, і ГУЛАГу. Тут доречно нагадати і про петровську епоху: «прикріплення» робітників до певних заводів на Уралі – така собі суміш кріпацтва з виробничою діяльністю на засланні… До речі, з прикрістю констатуємо, що багато нинішніх представників української творчої інтелігенції замість терміну «російське» вживають анонімне «совєтське» чи дезорієнтуюче «сталінське»… За відсутності таких акцентів дослідження американки залишається без хребта – на відміну від праць її співвітчизника Джеймса Мейса, який розумів природу речей і схарактеризував нинішнє українське суспільство як «постгеноцидне».  Тож, за всієї поваги до праці авторки, прихід її книжки до України є певною подією, але не є для нас відкриттям, тим більше істиною в останній інстанції. Адже дослідження зроблено радше з солженіцинських «єдінонєдєлімських» позицій. Відтак заклики авторки, щоби такі трагедії більше не повторились, зависають туманним шлейфом над свідомістю людей – бо це вже повторилося, причому в наші дні – фільтраційні концентраційні табори російської воєнщини в Чечні…
Втім, віддаючи данину країні презентації, авторка таки зазначила, що «Сталін убив більше українців, ніж Гітлер євреїв», хоча перекладач, трохи знітившись, чомусь замінив «українців» на «людей»… До речі, ведучим цього заходу був Мирослав Попович, якого незрідка і з якогось дива називають «філософом», відомий своїм негативним ставленням до кількох яскравих сторінок нашої національної визвольної боротьби…
Оскільки з усіх «постсовєтських» мов авторка володіє лише російською, без українського матеріалу – етносу головного удару –  база її досліджень значно звужена. На це в делікатній формі вказала Михайлина Коцюбинська, а дружина Президента Катерина Ющенко додала в своєму виступі української акцентуації, згадавши про Голодомор і праці Роберта Конквеста «Великий терор»,  «Жнива скорботи» та дослідження Джеймса Мейса про геноцид голодом.

Михайлина Коцюбинська тактовно звернула увагу на брак у книжці американської авторки українських джерел із досліджуваної проблематики (фото автора)

Енн Епплбом констатувала той безумовно позитивний факт, що нині на Заході значною мірою розвіяні «сентиментальні міфи» щодо колишнього СССР. Вочевидь, її книжка також зробила внесок у цей процес. Цікаво, що в Росії цю працю наразі не видано, і процес видання йде нелегко. Можна лише уявити собі перспективи такого видання, будь у дослідженні акцентовано на етнічно-ментальних витоках ГУЛАГу…
Щодо можливих вибачень Росії – як правонаступниці СССР – перед Україною за скоєні злочини, передусім Голодомор, то «складність» цього питання авторка аргументує тим, що в документації концтаборів «найбільшою етнічною групою таки були росіяни» (ніби іншим од цього легше) – така собі своєрідна індульгенція кремлівським «архітекторам» ГУЛАГу та їхнім правонаступникам. Дивна позиція.
…Пані Енн згадала, що колись США боялися «образити» керівництво СССР, а відтак мовчали про відповідальність Москви за численні злочини… Скидається на те, що тепер уже сама дослідниця боїться «образити» керівництво Російської Федерації.

Народна Газета, №14 (716), 13.04 – 19.04.2006 р.

This entry was posted in СТАТТІ and tagged , , , , , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>