Юрій Іллєнко: «…І ЛИШЕ ПООДИНОКІ БУНКЕРИ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ»

Зізнаюся, мені давно хотілося зустрітися з Юрієм ІЛЛЄНКОМ. Спостерігаючи за кіноіндустрією країн Заходу, що успішно виховують власні покоління на розкішних фільмах, побудованих на національному історико-міфологічному матеріалі, знов і знов повертався думками до українського минулого, яке не може не вражати розмахом — чи то помах меча Святослава Завойовника від Волги і Кавказу до Дунаю, чи то географія діяльності політичних приятелів Ярослава Мудрого — хоча б закоханого в Київ і дочку Ярослава Єлизавету Гаральда Сміливого, що «ширяє» від Константинополя й Мармурового моря до Скандинавії та Англії, де, зрештою, і знаходить смерть у боротьбі за англійську корону… Чимало таких сюжетів з історії княжої України популяризував нині покійний професор Сергій Висоцький, що досліджував київські графіті, відкривши нам цілі пласти української лексики та «настінної» граматики тисячолітньої давнини… Які персоналії! Які сюжети! Де вони?.. І хто, як не видатний український кінорежисер міг би пролити світло на це питання.
Ідучи на зустріч, розумів, що це моє романтично-наболіле, можливо, трохи не у «форматі» передвиборної розмови з другим номером списку Всеукраїнського об’єднання «Свобода»… Але, потрапивши до робочого кабінету й побачивши численні призи міжнародних кінофестивалів, зокрема такі, що є заповітною мрією кожного кінематографіста, не втримався і почав саме з цього… Юрій Герасимович саркастично подививсь у відповідь…

ГОСПОДЬ НЕ ЗНАЄ УКРАЇНСЬКОЇ?..

— Ви так говорите про брак національних історичних фільмів, ніби прийшли в гості до діючого кінорежисера, кінематограф наш процвітає, студії працюють, таланти в роботі, кінотеатрів у Київській Русі, тобто Україні — сила-силенна, показують вони наші фільми, а ви от і кажете — чому б не зняти отакий фільм? Хороше питання! Та хіба ви забули, що проти української культури, зокрема мови, шари якої знаходять в написах Софії Київської, іде нищівна війна?!. Якщо американці на отакому «тоненькому» Дикому Заході змогли створити всесвітню ковбойську міфологію, то що казати про нас, в яких такі неторкані шари, така могутня сюжетна пропозиція для мистецтва, зокрема кінематографа! Але проти цієї культури відбувається системний геноцид, що почався не вчора. Причому за останні 14 років геноцид проти українського кінематографа сягнув апогею. Кіно не вмерло, але його загнано в глибоке підпілля. Ось книжка «Фільми України: 2001 — 2004 рр.». Як ви гадаєте, скільки за цей час було знято фільмів?.. — 418! Ви їх десь бачили? Ви про них чули? А от фестиваль «Відкрита ніч»: єдина умова участі — український виробник. Колекція фестивалю за 9 років налічує 600 назв, близько сотні з яких увінчано міжнародними нагородами. Зокрема, вищу нагороду світу — «Золоту пальмову гілку» — отримав минулого року наш студент Стрембіцький… Думка проста: сьогодні відбувається геноцид і мовчання про цей геноцид в інформаційному просторі. Бо наш інформаційний простір — окупований. Поодинокі бункери, де відбувається боротьба, — це лише поодинокі бункери. Скажімо, «Народна газета» — це поодинокий невеличкий бункер, десь стоїть і воює, а живемо ми на окупованій інформаційній території. Програма порятунку кіно, підготовлена кінематогра-фістами ще в 1992 році, ніяк не може пройти Верховну Раду. Що зробив Томенко, який «керував» культурою в уряді Тимошенко? А вона, призначивши директором кіностудії людину, яка казала: «Що ви мені говорите тут про якусь українську націю? Яка нація? Покажіть мені хоча б один фільм, знятий цією нацією! І тоді будемо говорити про націю»… І це сказав директор кіностудії… ім. Олександра Довженка… Коли ж кінематографісти вигнали його з посади, що зробила пані Юлія? Того ж дня призначила своїм радником з питань кінематографа…
І тому я з великим задоволенням сказав би: так, це є в планах українського кінематографа, але… (підводиться й підходить до шафи) — ось «чорна скринька українського кіно», це все — теки зі сценаріями… готовими, але не реалізованими, близько сотні… І це лише мої сценарії.
Тож коли ми прийдемо до Верховної Ради, будемо розв’язувати проблеми захисту українців. У нашій «Програмі захисту українців» існує окремий розділ: «Інформаційний простір. Окупація інформаційного простору. Звільнення з-під окупації. Система заходів на захист інформаційного простору». Наша мета — зробити цю категорію конституційною нормою і запровадити кримінальну відповідальність за порушення діяльності в інформаційному просторі — щодо окупантів, посіпак, власників ЗМІ, коли вони працюють проти України. А нині весь цей простір потужно працює проти України. І з цим нічого не можуть зробити. Бо такі у нас «ринкові стосунки», «ринок-базар» — можна чинити проти України все, що заманеться… От церква Московського патріархату поширює брошурку, де сказано, що «Господь не знає української мови»… Я б дуже хотів зняти фільм про це, але як за цієї системи?!. Бачте, починати треба з фундаменту, і наша «Програма захисту українців», що має промовистий підзаголовок — «Геноцид українців у ХХ ст. Подолання наслідків та відновлення справедливості» — власне і є таким фундаментом.

ТЕПЕР КАЖУТЬ, ЩО НАЦІОНАЛІСТ — «ВОІНСТВУЮЩІЙ»…

— Але ж вони оперують у термінах «прокатного» чи «непрокатного» кіно…
— Брехня! Дайте мені певну суму зелених «хрустів», я пущу їх в рекламу і «найпрокатнішим» стане отой стовп! Будь-який! Ви мені кажете: отой стовп має бути бестселером — і завтра він буде бестселером! Прямі витрати на фільм «Титанік» — 300 млн. доларів, а вартість його реклами?.. 400 млн. доларів! Тому цей фільм — прокатний. А фільм «Молитва за гетьмана Мазепу», на рекламу якого не було витрачено жодної копійки, лише антиреклама, — вважається ними «непрокатним», але це не завадило йому два тижні збирати аншлаги у центральному кінотеатрі «Україна» під час прем’єрного показу без будь-якої реклами (2002 рік). А ви спробуйте бодай один тиждень протриматися з аншлагом навіть з рекламою! Або «Лебедине озеро. Зона», що має дві нагороди Канського фестивалю… його взагалі не було на українських екранах…
Відсутність інформації, інформаційний геноцид. Що роблять сьогодні з ВО «Свобода»? Нас «виймають» з інформаційного простору, який поділено. А цих — не пускати, вони «непрохідні». Хоча ми і наші ідеї — не просто «прохідні», вони — «пролітні» до Верховної Ради! Але з ранку до вечора вам утовкмачують, що ці — «непрохідні», а «прохідні» лише «6+2». Це і є фальсифікація. Всі думають, що фальсифікація відбувається, коли хтось не так голосує чи не так рахує… Подібна фальсифікація була на минулих виборах, нині ж фальсифікацію перенесено на період «входження у вибори», коли вся інформаційна потуга кинута на те, щоби забити у свідомість і підсвідомість виборця певні стереотипи. В кіно це називається маніпуляцією глядацькою підсвідомістю, це — метарежисура, яку я запровадив у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу», коли я оперую не створенням мізансцени, а творенням певного продукту безпосередньо в душі самого глядача, коли саме він починає приймати рішення і власне він створює художній образ… Отже, ця технологія «соціологічних опитувань» кладе до вашої підсвідомості такі речі, які потім виглядають як ваш власний «продукт» — це не вам сказали, що ці «непрохідні», це ніби ви самі «вирішили». Тут і є головна фальсифікація виборів: інформаційна маніпуляція виборцями, новітній винахід піар-технологів і соціологів. Чому на різних телеканалах так відрізняються цифри? — Різні замовники, різна оплата, різна потужність «інститутів». Але в одному вони схожі — розкручують лише ці «6+2»…
— В одній із газет зустрів термін «воінствующіє националісти» на адресу ВО «Свобода». Чим, на Вашу думку, націоналіст «воінствующій» відрізняється від «нєвоінствующєго»?
— Я не бажаю користуватися термінологією КПСС, адже «Свобода» виступає за те, щоб запровадити судовий процес над цими злочинцями, які здійснювали геноцид щодо України, тому користуватися більшовицько-сіоністською термінологією нема жодного резону. «Воінствующій националіст», «звєріний националіст», «буржуазний националіст», — це все термінологія, яку було розроблено Інститутом марксизму-ленінізму, Краткім курсом ВКП(б) товаріща Сталіна, Троцьким, Кагановічем та іншими авторами всіх тих страшних геноцидів. Паралельно спотворювалось ім’я головного ворога сіоно-більшовизму — нації. Яка ідея в основі культури нації? Націоналізм, який сьогодні виступає як єдина реальна позитивна сила, що може бути протиставлена сіоно-глобалізму. Це два полюси. Націоналізм у чистому вигляді — це єдина сила, що врятує світ. Саме ця сила врятує й Україну. Українську Україну. Стане на заваді перетворенню її на будь-яку іншу Україну. Через отой суцільний геноцид відбувалася «зачистка» території України від української ідеї, від носіїв цієї ідеї. Тож говорити термінологією окупанта — про якийсь там «воінствующій националізм» — даруйте. Я — націоналіст. І все. А що таке нині націоналізм у чистому підсумку? Це просто любов. Любов до власної нації, до своєї матері, до своєї Батьківщини, до своєї родини. В цьому слові нема жодного відтінку якоїсь зневаги чи ненависті до когось іншого. Тут лише один вектор, спрямований на себе, на українця — любов. Якщо ж комусь не до вподоби, що я люблю Україну, то це лише викриває їхню позицію — Вітренко чи Симоненка — як ненависників українців. Що вони сповна розкрили на передачі Савіка Шустера, де ми були разом з Іриною Фаріон, коли почали кричати: «Єго мєсто в тюрьмє!»… Тобто в ГУЛАГу…

МОЄ БЕЗРОБІТТЯ ВДВІЧІ ПЕРЕБІЛЬШУЄ СТАЖ МОЄЇ РОБОТИ…

— А як ви зустрілися з головою «Свободи» Олегом Тягнибоком?
— Хороше, я вам скажу, запитання… Адже я людина мистецтва, а він політик. Але, як ви слушно зауважили на самому початку, нині між політикою та будь-якою іншою діяльністю межі практично не існує. Тоді я маю розповісти трохи про себе…
Всі ці відзнаки, що ви бачите, свідчать про те, що я найуспішніший кінематографіст України — ні в кого ж стільки призів немає (сміється)… Поріг кіностудії я вперше переступив у 1955-му. Тож я 50 років у кіно (від сміху вже нема й сліду)… І от за ці 50 років я зняв… аж 12(!) фільмів. Це катастрофа… Останній я зробив у 2002-му, передостанній у 1990-му. Між ними — 12 років безробіття. А це ж був мій творчий розквіт… А перед тим — ще 4 роки безробіття… Кожен фільм робиться приблизно півтора року — від дзвінка до дзвінка. Отже, 18 років я був у роботі, в кінематографі, а 32 — безробітний. Моє безробіття вдвічі перевищує стаж моєї роботи! І це при тому, що передостанній фільм — «Лебедине озеро. Зона» є Канським лауреатом. А «Молитва за гетьмана Мазепу» став Берлінським лауреатом і отримав польський приз «Золота рибка» за кращий іноземний фільм… А поляки ой як розуміються на кіно, вони просто так не дадуть головного призу… А з тих дванадцяти фільмів — шість заборонені.
— Можна їх назвати?
— Якщо не будемо вважати забороненим або таким, що зазнав страшних утисків, «Тіні забутих предків», де я був оператором (показує приз за кращу операторську роботу), фактично за який Сергій Параджанов пробув у зоні під Луганськом 7 років… Тоді, до речі, я вперше почув слова «український буржуазний націоналіст» — нас так назвали за цей фільм. Тепер кажуть «воінствующій»… Далі був фільм «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча, мій режисерський дебют. Він був заборонений, ба більше — знищений, спалений спеціальною постановою компартії — за те, що я показав геноцид українського села. У 1965 році.
— А як палили?
— А просто. Сірниками.
— І не лишилося жодної копії?
— А я, крім того, що «буржуазний націоналіст», ще й «злодій» — украв копію і переховував її потім у Підмосков’ї, в одного знайомого українця… Як украв? Дівчата-монтажниці окремими частинами під спідницями виносили до паркану, а там я чекав…
— Настільки «режимною» була кіностудія?
— Та всі ми фактично були «режимними»… Наступного дня, по тому, як пройшла інформація, що фільм забороняють, на поверсі, де була моя монтажна, все було опечатано КГБ, вони вивезли абсолютно все, але забули про такий кінематографічний процес, як проявка. А було це на свято, тож почали пиячити і не витягли з проявочної машини свіженьку копію фільму. А вранці, коли працівники лабораторії побачили, що в них у машині, перелякались (а все ж було вже опечатано) і запроторили цю копію в спеціальному металевому ящику кудись під стелажі в найдальший кут… Через 10 років, коли робили ремонт, на неї випадково натрапили, і начальник відділу технічного контролю тихо передав мені, а я виніс через прохідну — новеньку, що жодного разу не була на проекторі, «Криницю для спраглих» (тривалість фільму — година і десять хвилин)… Тож через 22 роки, коли настала «перестройка» та «реабілітація», у мене знайшлась ідеальна копія, з якої зробили тираж. А що толку? Поїзд пішов. Це був фільм, який міг «зірвати дах» усьому світовому кінематографу — в контексті того часу. Навіть через 22 роки, коли я показав його на фестивалі в Сан-Франциско, журналісти з усього світу — а це був попередній перегляд для преси — аплодували стоячи…
А далі був заборонений «Вечір на Івана Купала» (1968) — міфологічна історія України. Вони вже боялися робити з мене мученика, тож прямої заборони не було, а просто сказали: «Цей фільм не користується попитом глядача»… «непрохідний» тобто… Я показав його Бажану, а той прийшов із письменником Івашкевичем, поляком — дуже знаним у ті часи. Йому фільм страшенно сподобався, і він розповів про нього своєму приятелю, директору Венеціанського фестивалю. А тоді це був провідний фестиваль, бо Канни лише набирали силу, до того ж там було більше комерції, ніж мистецтва. Тож сеньйор Конді приїхав до Москви відбирати фільми і каже: «Я хочу «На Івана Купала», а ті йому: «Нема такого фільму». Мовляв, є, але незакінчений. Той не повірив і приїхав до Києва. Дзвонить мені Цвіркунов, директор студії, і каже: «Так і так, Юрку, приїхав директор Венеціанського фестивалю, я призначив йому перегляд фільму о восьмій вечора, коли всі підуть зі студії, але йому сказали, що фільм незакінчений, тож ти, будь-ласка, не підведи… Бо закінчиться все катастрофою — і для тебе, і для мене, і для кіностудії»… Чекаю… Спершу приходять двоє в цивільному. Кажу: «Добрий дєнь. Ви кто будєтє?» — «Ми — пєрєводчікі»… Після них приїздить сеньйор Конді з перекладачем… Показуємо фільм, закінчується друга частина, телефоную в «проекцію» і кажу: «Розо, третю частину не показуй»… Пауза. Світло. Сеньйор Конді повертається до мене: «Сеньйоре Іллєнко, чому ви не показуєте мені весь фільм?» — «Бо незакінчений», кажу. Він одповідає — ви професіонал і я професіонал: у вашій стрічці рекорди фабричні (технологічно видно, що ця копія зроблена вже на копіювальній фабриці, куди потрапляють лише повні фільми)… Дивляться на мене ті хлопці-«пєрєводчікі», дивиться директор… Знімаю трубку: «Розо, все, крім останньої частини, — на екран». І пішов фільм. Закінчуються ті частини, він повертається до мене: «Не робіть дурниць, покажіть останню частину»… Врешті-решт даємо останню частину, закінчується перегляд, і сеньйор Конді каже: «Сеньйоре Іллєнко, я, звичайно, не голова журі, але я директор фестивалю, і я вам гарантую «Золотого Лева» (головний приз). А я кажу йому: «Знаєте, дякую вам за «Золотого Лева», але в цій державі я такі питання не вирішую. Будь-ласка, домовляйтесь у Москві»…

МЕНІ ДІСТАЛАСЯ… МАТРИЦЯ

— Звичайно, мене не пускають ні на який Венеціанський фестиваль. «Золотий Лев» із крилами «пролетів» повз мене. Фільм було знято з екрана, але правдами і неправдами, через знайомих я домігся, аби його послали на Празький фестиваль — хоча б журналісти та кінематографісти побачать, а більше мені нічого не треба. Бо ще один фільм на полицю — цього вже не переживу… І таки посилають мене на Празький фестиваль, вже купують квиток, заповнюю анкети для поїздки за кордон, а за день до виїзду вмикаю вранці телевізор — у Прагу ввели радянські танки… Отак: замість фільму — танки. На цьому все й скінчилося. Потім був «Білий птах з чорною ознакою» (1970) — ми його разом з Іваном Миколайчуком робили — заборонений ХХІV з’їздом Компартії України — за те, що я вивів на екрани вояка УПА, тобто бандерівця як головного героя. За що фільм і було присуджено до страти… Показати його 24-му з’їзду провокативно запропонував такий письменник — Левада, а дозвіл на показ дав сам Шелест, якого тоді вже звинувачували в «націоналізмі». Петро Юхимович фільму не бачив, але його син Віталій, директор Інституту теоретичної фізики у Феофанії, де я демонстрував фільм, порекомендував батькові, сказавши, що це «супер-фільм»… Батько довіряв синові і дав дозвіл на показ. І таким чином не мене «зробили», а Шелеста «зрубали», звинувативши в тім, що той узагалі «дійшов до ручки» — показує націоналістичні фільми на… з’їзді партії. А вже ж насувається ХХІV з’їзд більшої партії, московської. І Шелест, перед тим, як його винесуть ногами вперед, робить усе можливе, аби фільм потрапив на Московський фестиваль. Він робить неймовірне — збирає з усього Радянського Союзу провідних фахівців з ідеології, мистецтва, культури в Києві на засідання політбюро і показує фільм. Але, оскільки фільм був широкоформатний і така проекція була лише на кіностудії (в ЦК не було), то засідання Політбюро відбувалося на кіностудії Довженка в «третій проекції» (при-міщення для звукозапису та показу). Тож я побував на політбюро! (сміється)…
Сам Шелест спізнився на 40 хвилин. Аж раптом прибігає до мене з «проекції» Роза, про яку я вже згадував, і каже: Юрію Герасимовичу, прикрили воду! А охолодження на широкоформатних проекторах було водяне. Студію очеплено, всюди ходять незнайомі хлопці. Кинулися шукати і знайшли десь у бойлерній — хтось перекрив так, щоби збій був після другої частини… А напередодні сталася взагалі фантастична історія. Для перегляду фільму Політбюро надрукували спеціальну свіженьку копію, яку закрили в сейфі. Добре, що я таки домігся перевірити її. Коли ми пустили фільм і дійшли до четвертої частини, побачили, що широкоформатна плівка розрізана вздовж ножицями метрів на тридцять і намотана знову… Вночі викликали проявників, видрукували четверту частину…
Політбюро — то були залежні від Шелеста люди, які отримали «вказівку»: дати фільму найвищу оцінку… Відтак посилають його на фестиваль — без жодної надії, що щось виграємо. Просто задля «реабілітації» Шелеста, адже Москва вже знає, що фільм заборонено партійним з’їздом. Показ у Кремлівському палаці в останній день фестивалю — шість тисяч глядачів. Квитків дістати неможливо. Все вирішено наперед — три золоті медалі для «Салют, Маріє!» і ще двох іноземних фільмів: лише на цих підставах вони й приїхали до Москви…
— А якою мовою демонструвався фільм?
— Усі фільми до 1992 року у всіх республіках, навіть якщо знімалися національною мовою, у всесоюзному прокаті йшли російською. Єдиний виняток — «Тіні забутих предків»: у 1963 році ми відмовилися робити російськомовний варіант. Власне, Параджанов відмовивсь, а ми його підтримали.
…«Білий птах» ішов під суцільні овації, на перегляд прийшли, мабуть, чи не всі українці, що жили в Москві. І всі дисиденти. Також під овації — навіть слів не було чути — фільм закінчується. Стою в тій самій ложі, де зазвичай Брежнєв стоїть (сміється), а навпроти — журі. Підбігає Марк Семенович Донськой, видатний режисер старшого покоління, каже: «Юро, що журі може зробити проти цих овацій?! — Золота медаль твоя…». І побіг писати статтю в «Ізвєстія». Вранці виходить стаття, ввечері отримуємо золоту медаль, ось вона (показує) — VII Міжнародний фестиваль (я до неї, виявляється, спиною сиджу…). Але насправді золотої медалі мені не дали, бо оскільки було виготовлено лише три, мені дісталася… матриця. Прийшов до Баскакова, директора фестивалю, наступного дня, питаю: «Владімір Алєксєєвіч, ґдє моя золотая мєдаль?» — Той сміється: «А тєбє что, зуби надо ставіть, да?».
…Шелеста по поверненні все одно знімають і поки був Щербицький, фільм в Україні було фактично заборонено, хоча у світі йшов.
Після того я знімав фільм у Югославії, своєрідній еміграції, де намагався уникнути цієї страшної цензури. Адже Міністерством культури було ухвалено рішення — передивлятися кожні сто метрів матеріалів, що відзняв режисер Іллєнко. Тобто, день я знімав, а наступного дня спеціальна комісія переглядала відзняте… До Югославії я був запрошений як режисер. Фільм, до речі, теж мав нагороди на національному фестивалі, але в Україні його зробили забороненою продукцією, хоча то була спільна робота України та СФРЮ. В перекладі із сербської фільм називався «Жити всупереч». Це таке вітання, коли зустрічаються два чорногорці і один каже: «Як ти?», а другий відповідає: «Живу всупереч усьому!» — це у них таке традиційне, як у нас «Слава Йсу!» — «Слава навіки Богу!»… А там жити справді неможливо: камінь і більше нічого… І свобода. Камінь і свобода. Це був мій четвертий фільм. А п’ятий ми почали з Миколайчуком — «На поклони». Було 42 постанови про його зупинення. Всі ці документи є на кіностудії Довженка. Він таки вийшов на екрани під назвою «Мєчтать і жить» (1973). Я думав, що якось надурю, зроблю своє, як робив на попередніх фільмах, але ж діяв режим перегляду кожних ста метрів… І навіть за цих умов фільм отримав дуже непогану пресу. Сценарій (наш спільний із Миколайчуком) був, на мій погляд, найкращим з усього, що я тримав у руках. Закінчилося це інфарктом (передостання зупинка) просто на художній раді. Власне цей інфаркт і врятував фільм од абсолютної заборони. У понівеченому вигляді його й випустили, і мені дуже тяжко про цей фільм говорити…
«Лебедине озеро. Зона»… Починали з держфінансуванням, але я знайшов згодом гроші в Канаді, США і Швеції і повернув кошти державі. Це був перший ринковий фільм в Україні. Саме через спільний з Канадою продукт я і зміг вийти з цим фільмом «у світ» (1990). Результат — два призи на Канському фестивалі, жодної рецензії в Україні, жодного показу тут… Фільм купує російський телеканал ОРТ, я гадав — щоби показати… Ні, для того, щоби покласти «під сукно» — черговий, заборонений у своєрідний спосіб, фільм…
Був ще фільм, який я зняв про Параджанова — «Партитура Христа. До-мажор», короткометражний. У 1996 році. Останній прижиттєвий монолог Параджанова. Я не зміг його показати ніде! Хоч на який телеканал я приходив, мені казали: «Будь-ласка, платіть як за рекламу, і ми покажемо». Тобто він не заборонений, він — не пред’явлений.
Заборонено «Молитву за гетьмана Мазепу» — нагорода Берлінського фестивалю. Заборонено міністром культури Російської Федерації Міхаілом Швидким. Фільм не сподобався Путіну, він не сподобався Кучмі, не сподобався Медведчуку, не сподобався Семиноженку, не сподобався Томенку… А з якогось російського Інтернет-форуму я надибав діалог: «І почєму етот бандеровєц Ільєнко нє в лагєрє? — Єму мєсто в псіхбольніцє. В лагєрє он другіх может заразіть»…

УСЕ ЖИТТЯ Я ПРАЦЮВАВ «РАДАРОМ»

— А ви мене питаєте — яким чином я потрапив до Олега Тягнибока… Дуже просто: я — заборонений… Після всього того, як ви розумієте, я почав шукати порятунку. А де можна порятуватись українському кіномитцю? Тільки у власного народу. Відстежуючи політикум, я побачив, що чи не єдина фігура на цьому бенкеті, яка «не хаває з цього корита», не використовує власні повноваження супроти України, це Олег. Я з ним познайомився саме після того, як він зазнав страшних утисків після виступу на Яворині — судові позови і все таке. Зустрілися й запитуємо одне одного: «Як боронитися?». І вирішили боронитися разом. Він тоді вже почав створювати «Програму захисту українців». Я, до речі, не належу до Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Просто власною позицією я підказую всім своїм, жодного разу не ошуканим глядачам, що за нинішньої ситуації єдина позитивна творча сила — це націоналізм, який, до речі, по цілому світу виступає як провідна позитивна сила. Зокрема в Європі — проти сіоно-глобалізму. Тут і французи, які проголосували проти конституції об’єднаної Європи, і поляки, які висунули на головну посаду в державі націоналіста. Створюючи програму захисту українців, я, з одного боку, сам іду під її захист, а з іншого — відповідаю за ту частину програми, яка називається «Інформаційний простір. Звільнення від окупації та державна безпека»… Я вже казав — ми живемо в окупаційному режимі — на окупованому інформаційному просторі. Завдання нашого проекту — вирватися з-під цієї ганебної окупації. Решта партій пропонує виборцеві бартер: обіцянка-голос. У нас — жодної обіцянки. Натомість — програма дій, своєрідний «бізнес-план» в обороні нації.
— Які сили ви вважаєте близькими до себе?
— Це всі, хто в основі своєї ідеології має державницьку позицію — націонал-демократи, консерватори, націонал-ліберали… «Свобода» — лише частка правих сил, і ми посідаємо «чисту» нішу націоналістів без будь-яких додатків — демократи, консерватори чи ліберали. Таку нішу займала колись Слава Стецько, але її партія нині, завдяки діяльності Івченка, фактично розвалена. Соціологічне опитування, здійснене правими партіями, показало, що за їхнього об’єднання, скажімо, «Свободи», УНП, консерваторів, ми втрачаємо частину голосів виборців, незадоволених певною комбінацією об’єднання.
…Тим часом триває фальсифікація-обробка душ виборців. Сіли-поділили, отримали «6+2», так би мовити, «канонізовані» партії. Приміром, усе, що крутиться навколо Президента — це «канонічно», а ми підпали під категорію «єресь». А «єресь» — вона ж «непрохідна»… Та наш рейтинг, хоч як це дивно, високий на сході, куди нам і сунутися не радили. Але ж саме там — найбільш гнані, найбільш упосліджені українці. Вони просто благають: дайте нам захист, дайте нам політичний дах! І вони голосуватимуть за нас. Завдання номер один — спростувати цей ганебний міф про те, що українець в Україні — непрохідний до українського парламенту. Гадаю, день оприлюднення результатів стане днем великих несподіванок для України.
…Все життя я працював «радаром». Який уловлював те, що наразі не артикульовано суспільством. Саме тому я зміг створити фільми, про які казав. Художник для цього і даний суспільству. Те саме намагаюсь робити й сьогодні — сканую, вловлюю, формулюю…

Спілкувався
Олексій РЕДЧЕНКО

Оригінальна публікація – Народна газета, №11 (713)  22.03.2006 р.

This entry was posted in ІНТЕРВ'Ю and tagged , , , , , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>