СТАРТОВІ МАЙДАНЧИКИ ВОЛОДИМИРА ДАНИЛЕЙКА

Медаль імені Костянтина Ціолковського, якою був нагороджений Володимир Данилейко, ветеран космічної медицини.

Пам’ятаю своє кременчуцьке дитинство, коли ми, дітлахи, витягнувши шиї до гучномовців, що в ті роки рясно прикрашали стовпи наших міст, завмерши, разом із дорослими слухали урочисті повідомлення про перші космічні польоти… Захворівши на все життя космічною темою, не міг собі уявити, що через багато років пощастить познайомитися з людиною, яка була безпосередньо причетна до однієї з таких сенсацій.
Нині кандидата медичних наук Володимира Івановича ДАНИЛЕЙКА, якому йде 80-й рік, можна побачити в Спілці офіцерів України, на заходах Конгресу українських націоналістів.
Так склалося, що він був «хрещеним батьком» двох славнозвісних собак – Білки й Стрілки, яких 45 років тому безпосередньо готував до космічного польоту. То були перші тварини, які успішно повернулися на Землю…

- Пане Володимире, а яким було Ваше дитинство?
– Я народився в Полтаві 1926 року. Мати була партійним працівником, тож ми знай їздили туди-сюди – куди Компартія посилала. Батько якийсь час був у Диканьці секретарем райкому… Він розлучився з матір’ю, бо вона хотіла вчитися, а він волів аби вона прала йому сорочки й сиділа вдома… Перед війною ми опинилися в Чернівцях, куди партія направила матір. Звідти евакуація до Північної Осетії – станиця Миколаївська. В 1942 році, закінчивши семирічку, брав участь в евакуації крупної рогатої худоби через головний Кавказький хребет. Місяць ми гнали двадцять корів-медалісток під канонаду наступу німців. Гнали до самого Горі, що в Грузії. З того часу я закохався в гори…

- А студентські роки?
– Знаєте, в кожної людини є смуга , коли їй таланить, і коли ні. Мабуть, мені щастило, коли я навчався. Мати моя тоді вже була старенька і ніхто за мене слова не міг замовити. Я себе так зарекомендував, що мене просунули в комсомолі. Ми жили в підвалі гуртожитку, де водились щури. Хлопці якось кажуть: «Слухай Вовко, язик у тебе добре підвішений – виступи на зборах і запитай – допоки ми житимемо тут із щурами і слухатимемо, як по трубах стікають зверху нечистоти?»… Йшов 1951 рік. Київський медичний інститут. Я таки виступив на комсомольських зборах… хвилювався… тільняшки на собі «не рвав», бо не було, хоча відслужив в армії 6 років, де опановував протитанкові рушниці, а згодом інструментальну артилерійську розвідку, зокрема топографію, і це мені допомогло пізніше в житті… Знаєте, я вже тоді начитався Джека Лондона, як він сам себе створював, тож, думаю, треба і собі щось таке робити…

Володимир Данилейко серед друзів-офіцерів

- «Мартіна Ідена» певно читали?
– Та ще з яким захопленням! А хто його не читав, будучи юнаком… Проте не все в мене виходило. Англійську вивчав заочно, коли служив під Москвою, у Володимирі-на-Клязьмі. Мене з курсів відрахували, бо контрольні часто переробляв… Проте згодом, коли поступив до медичного, виявилось, що знав англійську не гірше за новоспеченого десятикласника. Ще алгебра нелегко давалася, особливо біном Ньютона…
Після 2 курсу я став сталінським стипендіатом і заступником комсорга медінституту… Якось мене запрошують до ЦК комсомолу України, бесідують і кажуть – поздоровляємо вас із обранням секретарем комітету комсомолу Київського медичного інституту (отак, наперед), а на виборах… роблять секретарем сина машиністки… За рік знову викликають до ЦК і… знову поздоровляють, а невдовзі   – вибори і знов роблять секретарем іншого… Це було 1955 року. Щось у тій машині некрасиво робиться, зрозумів я тоді для себе. Та й мати мені дещо розповідала, зокрема, про Сталіна. Це змусило мене вже тоді замислитися щодо цієї системи…
Мені пощастило, що взяли в аспірантуру до академіка Сиротиніна, дуже цікавої людини. По закінченні аспірантури потрапив до Москви завдяки тому, що захистив цікаву кандидатську – «Моделювання умов космічного польоту в наземній лабораторії» – на кафедрі патофізіології у 1959 році. Про це навіть центральні газети писали, що було нетиповим.  Взагалі, люди тоді мало чого знали про космос, хоча американці вже трохи писали. Коли я закінчував аспірантуру, в мене було матеріалів на декілька сотень піддослідних тварин.  Тож, коли я прочитав статтю американців про те, що політ людини в космос неможливий, бо вона просто не витримає довго в обмеженому об’ємі, я вирішив довести, що, коли людина зацікавлена, то витримає. У Сиротиніна була барокамера – метр на два. Я просидів там спочатку три доби із ледь прочиненими для вентиляції дверима, а потім сім діб – майже нерухомо. Міряв собі артеріальний тиск, гриз сухарі… Через це мене взяли до Москви молодшим науковим співробітником у Державний науково-дослідний інститут авіаційної та космічної медицини Воєнно-повітряних сил СРСР.
Я тоді одразу спитав, чи можна подивитися записи щодо собаки Лайки. Мій начальник якось дивно переглянувся з помічницею, не сказавши ні слова. І я зрозумів, що жодних записів не велося. Лайка була першою, потім пара з двох собак загинула, а потім уже були Стрілка і Білка. Мені доручили найвідповідальнішу частину – підготовку тварин до вимірювання артеріального тиску і тренування, і при цьому виявилося, що нема даних для порівняння. Якось один співробітник, Сева Георгієвський, будучи в доброму гуморі, зізнався, що не встановив перед мордою собаки вентилятор, тож в ході польоту вуглекислий газ у стані невагомості накопичився перед мордою собаки і вона задихнулася. Це була Лайка…

- А як Ви готували своїх собак?
– Ми відловлювали дворняжок, бо, живучи на вулицях, вони відзначаються найбільшою витривалістю і стійкістю щодо стресів. Вибір зупинили на самках, бо конструкція туалету для них виявилась простішою. В тіло під шкіру вживлювали кілька електродів для зняття електрокардіограм. А для вимірювання артеріального тиску довелось виводити на шиї судину, до якої приєднувалась спеціальна манжета. Тут дуже багато важила психічна врівноваженість собаки. Якось сталося, що собака порвала костюм, нашийник і манжетку для вимірювання тиску, всюди кров – видовище не з приємних… Уявіть собі, як складно навіть людині просидіти весь день на одному місці, а ми перед польотом, тренуючи собак, поміщали їх у копію корабля на цілих вісім днів, надягаючи на кожну з них повний комплект амуніції – спецкостюм, нашийник, індивідуальний туалет. А ще ж треба було привчати їх до звуків двигунів, вібрацій, перевантажень при старті. Можете уявити собі, яку міцну психіку треба було мати собаці, щоб переносити всі ці тренування?
В серпні 1960-го і відбувся цей історичний політ…

- А що було потім?
– В Москві мені пропонували посаду лікаря в загоні космонавтів, але мене цікавила дослідницька робота, а не констатація факту – є в когось із космонавтів нежить чи нема…
Коли повернувся до Києва, багато чого обіцяли, але мало чого давали… Серйозного наукового устаткування не було… Минали роки, я мовчав-терпів, а потім знайшов вихід – взяв собі господарську тему і почав їздити в гори із спортсменами – на Кавказ, Памір, Тянь-Шань…

- А як Ви потоваришували з офіцерами СОУ?
– Ходив на мітинги і демонстрації на початку 1990-х. В різні часи виконував доручення Спілки офіцерів, зокрема, з доставки преси. А, доставляючи, майже все акуратно перечитував, тож істотно підтягнув свій рівень щодо української історії. Також чимало прочитав, працюючи з бібліотекою СОУ…

У Спілці офіцерів України

- Тоді й прийшло усвідомлення себе українцем?
– Я б так не сказав. Ще змалку, впродовж п’яти років, коли мати навчалася в Москві, я жив із дідом на Полтавщині – на роз’їзді з чудовою назвою Лісові Поляни. Переді мною завжди була ікона, лампадка, що курилася, і портрет Тарас Шевченка в рушниках. Я бачив його, прокидаючись зранку, бачив, лягаючи спати… Трохи почав читати Шевченка в школі, хоча не все подобалося рівною мірою.

- Ви, мабуть, змінили чимало шкіл…
– О, так! В Москві я закінчив півтора класи російською мовою… В Сиваші, куди матір направили працювати, я скінчив другий і третій класи, дуже багато читав українською мовою – Нечуя-Левицького, Котляревського, всмоктував, наче губка, а воно ж таки відкладається… 4 клас закінчив у Баришивці на Київщині, 5 клас – у Фастові, 6 і 7 класи – знову російською в Чернівцях.
…В московській школі спочатку з мене кпинили. Якось я сказав замість  «платок» українське  «носовик»,  то вони впали від сміху – «носовик-грузовик!»… Але не скажу, що ображали. Дітлахи мене любили. Мені було 9 років, я був міцної статури і міг за себе постояти, хоча ні з ким не бився, лише двічі – коли захищався… А так – спокійний… типовий українець.

- Хай частіше Вам щастить, пане Володимире. І нехай Ваші життєві стартові майданчики дарують Вам  здоров’я і наснагу…

Спілкувався
Олексій РЕДЧЕНКО

“Народна газета, № 42 (695). 3.11 – 9.11 2005 р.,

This entry was posted in ІНТЕРВ'Ю and tagged , , , , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>